– Мій тато зараз удома, – сказав він, показуючи на червоний будинок – їхній, якраз навпроти порожнього жовтого на іншому боці вулиці, всередині якого він щойно побував.
– То чого ти його не погукаєш?
Здоровило вже сидів на велосипеді Маркуса, перевіряючи, чи зручно буде їхати. Він насупився, бо переднє колесо вихляло – недостатньо повітря в шинах.
– Тату! – крикнув Маркус і тут-таки сам відчув, як невпевнено і фальшиво пролунав його вигук.
Пацани вибухнули сміхом. Другий сів на багажник, і Маркус побачив, як гумові шини почали сповзати з обода.
– Я не думаю, що в тебе є батько, – сказав другий пацан і сплюнув на землю. – Германе, паняй! Тисни на педалі!
– Я тисну, дак ти ж тримаєш!
– Я не тримаю.
Всі троє обернулись.
Якийсь дядько стояв позаду велосипеда, утримуючи його за багажник. Він підняв задню частину велосипеда, й обидва пацани з’їхали вперед. Незграбно зіскочивши з рами, вони витріщились на дядька.
– Що ви, в біса, коїте?! – огризнувся на нього більший пацан.
Дядько нічого не відповів, а лише дивився на нього. Маркус помітив його дивну стрижку – логотип Армії спасіння на футболці і шрами на передпліччях. Запала така тиша, що Маркусу здалось, ніби він чує спів птахів цілого Берґа. Тепер двоє старших пацанів теж зауважили шрами цього чоловіка.
– Ми хотіли просто позичити в нього, покататись…
Голос більшого пацана набрав інших інтонацій і наче потоншав.
– Можете самі його взяти, якщо хочете, – квапливо докинув менший пацан.
Дядько й далі дивився на них. Він показав Маркусові жестом, щоб забирав велосипед. Пацани почали задкувати.
– Де ви мешкаєте?
– У Тьосені. А ви… його батько?
– Чом би й ні? Наступна зупинка – Тьосен, ясно?
Пацани кивнули в унісон. Повернулись і, мов за командою, подибали геть.
Маркус подивився на дядька, який усміхався, дивлячись на нього згори вниз. Він чув, як один з пацанів сказав іншому:
– Його батько наркоман – ти бачив його руки?
– Як тебе звати? – запитав чоловік.
– Маркус, – відповів він.
– Приємного тобі літа, Маркусе, – сказав дядько, що повернув йому велосипед, і підійшов до воріт жовтого будинку. Маркус затамував подих. Будинок був такий, як решта будинків на вулиці: не дуже великий, квадратна коробка, оточений невеличким садом. Щоправда, будинок не завадило б освіжити фарбою, а по саду пройтися з газонокосаркою. Однак це ж був саме той будинок… Дядько попрямував просто до сходів, що вели до підвалу. Не до парадних дверей, в які часом, – Маркус не раз бачив, – безрезультатно стукали комівояжери чи Свідки Єгови. Невже він знає про ключі, заховані на сволоку над підвальними дверима, що їх Маркус ніколи не забуває покласти на місце?
Він отримав