Він показав на міст у себе над головою.
– Дах, що ніколи не протікатиме. Морський краєвид. Жодних витрат, зручний доступ до громадського транспорту і туристичних пам’яток. Чого ще людині бажати?
Він узяв три брикетики снусу із Симонової бляшанки і запхав один собі під верхню губу, а два інших у кишеню.
– Давно пастором підробляєте? – запитала Карі.
Їлберґ схилив голову набік і подивився вгору на Симона.
– Пасторський комір, що ти носиш, – пояснив Симон. – Ти, можливо, читав – газет у тебе не бракує, – що неподалік звідси в річці виловили труп капелана.
– Нічого я про це не знаю.
Їлберґ витяг два брикетики снусу з кишені, поклав їх назад у бляшанку і віддав її Симону.
– Криміналістам знадобиться двадцять хвилин, Ларсе, щоб довести, що комірець належав капеланові. А тобі знадобиться двадцять років, щоб відбути термін за його вбивство.
– Як це «вбивство»?! Там ні слова не було про…
– Отже, ти читав кримінальну колонку? Він помер до того, як його кинули в річку. Ми можемо визначити це за синцями на його шкірі. Він ударився об каміння, коли падав, але синці мають інакший вигляд, якщо ти забився вже мертвим. Вловлюєш?
– Ні.
– Хочеш, аби я пояснив тобі на пальцях? Чи ти ліпше второпаєш, коли я розкажу тобі про справжню клаустрофобію, з якою познайомишся в тюремній камері?
– Але ж я не…
– Навіть у ролі підозрюваного тобі світить пробути під вартою кілька тижнів. А в слідчому ізоляторі камери набагато тісніші.
Їлберґ подивився на Симона, зо два рази чвакнувши снусом.
– Чого вам треба?
Симон присів навпочіпки перед Їлберґом. Подих безпритульного мав не просто дух, а смак. Солодкуватий смак гнилих плодів і смерті.
– Нам треба, щоб ти розповів, що сталося.
– Я не знаю нічого, крім того, що вже вам розповів.
– Ти нам, Ларсе, не розповів нічого. Але таке враження, наче це важливо для тебе. Нічого нам не сказати, я маю на увазі. Чому?
– Просто цей комірець… Його викинуло на берег, і…
Симон різко звівся на ноги і схопив Їлберґа за плече.
– Підводься! Підеш з нами.
– Стривай!
Симон відпустив його плече.
Їлберґ похнюпив голову. Зітхнув.
– То були люди Нестора. Але я не можу… ти ж знаєш, що Нестор робить з тими, хто…
– Так, я знаю. І ти теж знаєш, що йому стане відомо, якщо твоє прізвище з’явиться в журналі і в протоколах допитів у поліції. Тому я пропоную тобі розповісти нам усе, що ти знаєш, прямо зараз, отут, і тоді я вирішу, чи ми можемо залишити все це суто між нами.
Їлберґ невпевнено похитав головою.
– Ларсе, кажи!
– Я сидів на лавці під деревами, там, де стежка спускається до мосту Саннер. Я був від них десь за десять метрів, тож добре бачив їх на мосту, але не думаю, що вони могли б мене побачити, бо мене прикривало листя,