– У них це родинне, наскільки я чув.
– Що ти чув? – перепитав Франк, сигналячи неповороткій «королі».
– Тільки те, що всі знають. Чи є поза тим щось іще?
– Ні.
Арілд Франк упевнено випередив кабріолет «мерседес». Він учора вже сам відвідав хлопця в карцері. Персонал щойно прибрав блювотиння, і покараний в’язень сидів, скорчившись під шерстяною ковдрою, в кутку.
Франк ніколи не був знайомий з Абом Лофтусом, але знав, що син попервах ішов по батькових стопах. Так само як батько, син був обдарованим борцем і у віці п’ятнадцяти років показував такі результати, що газета «Афтенпостен» пророчила йому кар’єру в національній лізі. А тепер він сидів у смердючій камері, тремтячи, як осиковий листок, і схлипуючи, як мале дівчисько. Ломка усіх рівняє під один гребінець.
Вони зупинилися перед блокпостом, Ейнар Харнес показав своє особове посвідчення, і сталевий шлагбаум підняли. Франк припаркував свій «каєн» у зарезервованому за ним місці, і вони з Харнесом підійшли до центрального входу, де Харнеса було вже записано в журнал відвідань. Зазвичай Франк проводив Харнеса через чорний хід, з того боку, де розташовувались перевдягальні персоналу, щоб уникнути реєстрації візитів. Він не хотів давати зайвий привід для пересудів з приводу того, що так часто приводить у Статен адвоката з репутацією Харнеса.
Як правило, будь-якого в’язня за підозрою в причетності до нової кримінальної справи допитували у відділенні поліції, але Франк попросив, щоб цей допит відбувся у Статені, з огляду на те, що Сонні Лофтус наразі перебував у карцері.
З цією метою була вимита і підготовлена вільна камера. По один бік столу сиділи двоє людей з поліції – чоловік і жінка – у цивільному вбранні. Франк бачив їх раніше, але не міг пригадати їхні імена. Особа по інший бік столу була така бліда, що її обличчя майже губилося на тлі молочно-білої стіни. Голову хлопець похнюпив, а руками вчепився в край столу так міцно, наче все навколо нього йшло обертом.
– Отже, Сонні, – весело вигукнув Харнес, поклавши руку хлопцеві на плече, – ти готовий?
Жінка в цивільному відкашлялась.
– Скоріше варто запитати його, чи він уже закінчив.
Харнес криво посміхнувся їй і підняв брови.
– Що ви маєте на увазі? Я сподіваюсь, ви не почали допит мого клієнта без присутності його адвоката.
– Він сказав, що немає потреби чекати на вас, – озвався полісмен.
Франк подивився на хлопця. Він відчув неладне.
– Отже, він уже зізнався? – зітхнув Харнес, витягаючи з портфеля три скріплені разом аркуші паперу. – Якщо вам потрібне його зізнання в письмовому вигляді, то…
– Навпаки, – перервала його жінка. – Він просто заявив, що не має нічого спільного з убивством.
У камері запала така тиша, що Франк розчув пташине цвірінькання за вікном.
– Він зробив що?
Брови Харнеса підтяглись аж до лінії волосяного покриву над лобом. Франк