– Що ти верзеш? – перебила вона відразливо, але в очах Харрі розгледів посмішку.
Вона любила, коли він що-небудь розповідав, навіть коли плів відверту базгранину. Він пояснив про грибок у квартирі.
– А як у тебе справи?
– Чудово. У мене все гаразд, у Олега – теж. Ось тільки за тобою сумує.
– Так і сказав?
– Ти знаєш це і без його слів, Харрі. Міг би обійтися з ним і більш м’яко.
– Я? – Харрі здивовано витріщився на неї. – Це був не мій вибір.
– Та невже? – Ракель узяла зі стійки келих. – Те, що ми не разом, – зовсім не означає, що ви з Олегом повинні більше не зустрічатися. Ваша дружба важлива для вас обох. Прив’язаності вам даються так важко, що було б непогано цінувати те, що вже є.
Харрі сьорбнув свою колу:
– А як у Олега з твоїм?
– Його звати Матіас. – Ракель зітхнула. – Вони намагаються налагодити стосунки, але вони такі… різні. Матіас намагається іти назустріч, але Олежик усе ускладнює.
Харрі відчув солодкий укол умиротворення.
– До того ж Матіас багато працює.
– А я вважав, що тобі не подобається, коли мужик працює, – промовив Харрі й одразу пошкодував про сказане.
Але Ракель не розсердилася, вона сумно зітхнула:
– Річ не в тому, що ти працював, Харрі, а у твоїй одержимості. Ти сам і є робота, й спонукає тебе не кохання, не відповідальність. А солідарність. Жодних особистих прагнень, ось у чому річ. У твоїй душі тільки жага помсти. А це неправильно, Харрі, так не мусить бути. Ти сам знаєш, як воно сталося.
«Атож, – подумав Харрі, – і до твого будинку я заніс заразу».
Він кашлянув і поцікавився:
– Ну а твій… він хоч займається правильними речами?
– Матіас тепер уночі чергує у відділенні швидкої допомоги. Добровільно. А вдень читає лекції в Інституті анатомії.
– А ще він, звісно, донор та член неурядової організації «Міжнародна амністія»?
– Друга група з негативним резусом – це неабияка рідкість, Харрі. Щодо «Амністії» – ти сам її підтримуєш, я ж знаю.
Вона помішала оранжевою соломинкою у майже повній склянці, червона рідина загойдалася навколо кубиків льоду. Кошеніль.
– Харрі… – почала вона.
Щось у її голосі змусило його напружитися.
– Ми з Матіасом хочемо з’їхатися. Після Різдва.
– Так швидко? – Харрі провів язиком по пересохлому піднебінню, намагаючись здобути хоча б краплю вологи. – Ви ж знайомі менше року.
– Півтора. А до літа ми плануємо одружитися.
Магнус Скарре уважно дивився на воду, що стікала йому на руки й зникала в потоках дощу. Ні. Ніщо не зникає, просто переноситься до іншого місця. Як і ті люди, про яких він збирає інформацію протягом останніх тижнів. Про це його попросив Харрі. Харрі сказав, що там можна