А тепер, виходить, вони знову захотіли його побачити на екрані?
Дівчина пояснила, що тема передачі – тероризм в арабських країнах та ставлення до цієї машини смерті освічених представників середнього класу.
– Ні, – відрізав Харрі.
– Але ми так хотіли бачити саме вас, ви такий… такий рок-н-рольний!
У голосі дівчини виразно чулося захоплення, він аж засумнівався: а раптом воно справжнє? І тут він її згадав. Вона була з ним там, у Будинку мистецтв, того вечора. Вона була вродлива й свіжа, наче джерельна вода, і розмовляла, як розмовляють молоді та як лопотить джерельна вода. Вона дивилася на нього з апетитом звіряти, яке хоче щось екзотичне скуштувати, але йому боязко.
– Зателефонуйте комусь іншому, – відмовився Харрі, поклав слухавку та, прикривши очі, став слухати, як Райан Адамс запитує: «Oh, baby, why do I miss you like I do?».
Сидячи на кухонному диванчику, хлопчик знизу вгору подивився на батька, який стояв поруч. Відсвіт білого снігу, що засипав двір, вилискував на його лисому, туго обтягнутому шкірою черепі. Мама казала, що у батька така велика голова, бо він – «великий мозок». А коли хлопчик запитав, чому «він мозок», а не «в нього мозок», вона посміхнулася, погладила його по голові й відповіла, що у професорів фізики тільки так і буває.
«Мозок» щойно вимив картоплини під краном та запхав їх прямо до каструлі.
– Тату, а ти картоплю почистив? Мама зазвичай…
– Твоєї мами зараз нема, Юнасе. Так що вчинимо по-моєму.
Він не підвищив голос, але Юнас все одно відчув роздратування й весь зіщулився. Він ніколи не розумів, чому батько сердиться. А часто навіть не помічав, що той уже розсердився. Хлопчик розумів, що справи кепські, лише коли мама особливо стискувала губи, і це дратувало батька ще сильніше. Хоч би швидше вона прийшла.
– Крайні тарілки, тату!
Батько щосили хряснув дверцятами шафи, і Юнас відразу прикусив губу, але батькове обличчя вже наблизилося й очі зіщулилися за тонкими скельцями прямокутних окулярів.
– Не «крайні» це називається, а «ті, що стоять скраю». Скільки разів я тобі казав?
– А мама…
– Мама каже неправильно. У тій частині Осло і в тій родині, в якій вона народилася, на норвезьку не звертають уваги.
З рота в батька тхнуло солоними гнилими водоростями.
До будинку хтось увійшов.
– Привіт! – долинуло з передпокою.
Юнас хотів було побігти мамі назустріч, але батько утримав його за плече й показав на ще не накритий стіл.
– Які ж ви молодці!
Вона стояла в дверях у нього за спиною, і Юнас вгадував у її захеканому голосі усмішку. Він узявся квапливо розставляти чашки та розкладати прибори.
– А якого чудового величезного сніговика ви виліпили!
Юнас запитливо повернувся до матері,