Проте його манера сидіти у кріслі залишилася тою ж самою – скоріш горизонтальною, аніж сидячою.
– Маєш кращий вигляд, – зауважив Хаген.
– І ваше місто – також, – відповів Харрі, перекочуючи між губами незапалену цигарку.
– Ти так вважаєш?
– Еге ж. Чудовий Оперний театр. На вулицях менше наркоманів.
Хаген підвівся і підійшов до вікна. З шостого поверху поліцейської штаб-квартири було видно, як купається в сонячному сяйві новий район Осло – Бйорвіка. Повним ходом ішло розчищення завалів, що нагромадилися після знесення старих споруд.
– Минулий рік позначився помітним падінням смертності від передозування серед наркоманів.
– Ціни зросли – споживання впало. І міськрада отримала те, чого давно прагнула. Осло більше не фігурує на першому місці в європейській статистиці зі смертності від передозування.
– Що ж, щасливі деньки повернулися знов. – Харрі заклав руки за голову; здавалося, що він ось-ось вислизне з крісла.
Хаген зітхнув.
– Ти так і не сказав мені, що привело тебе до Осло, Харрі.
– Невже?
– Авжеж. А конкретніше – до групи боротьби зі злочинністю.
– А хіба є щось незвичайне в бажанні відвідати своїх колишніх колег?
– Немає. Але це стосується звичайних комунікабельних людей.
– Ну-ну. – Харрі стиснув зубами фільтр цигарки «Кемел». – Мій фах – убивства.
– Ти хотів сказати «мій колишній фах»?
– Що ж, давай перефразую: розслідування вбивств – це моя професія, це – сфера моєї спеціалізації. І ця сфера й досі залишається тією цариною, в якій я ще дещо шурупаю.
– То що ж ти хочеш?
– Професійно займатися своєю справою. Розслідувати вбивства.
Хаген здивовано вигнув брову.
– Хочеш знову працювати на мене?
– А чом би й ні? Якщо мене не зраджує пам’ять, я був одним з найкращих.
– А ось тут слід зробити невеличке уточнення, – зауважив Хаген, відвернувшись до вікна. – Так, ти був найкращим. – І вже тихіше додав: – Найкращим і найгіршим.
– Мені хотілося б зайнятися вбивствами, пов’язаними з наркотиками.
Хаген скептично посміхнувся.
– А яким конкретно? За останні півроку у нас їх було аж чотири. Але в розслідуванні жодного з них ми не просунулися вперед ані на сантиметр.
– Я маю на увазі вбивство Густо Ганссена.
Хаген нічого не відповів й уставився пильним поглядом на наркоманів, розпростертих на траві біля дороги. І до його голови прийшли непрошені неприємні думки. Шахраї, що незаконно отримують соціальну допомогу. Крадії. Терористи. Чому він частіше бачить їх, а не працьовитих службовців та робітників, що насолоджуються чесно заробленим відпочинком, гуляючи під лагідним вересневим сонцем?