Рогер Єндем почав статтю з історичного вступу – для більшого драматизму, але потім вирішив, що матеріал цього не вимагає, і знищив написане. Деякий час він сидів, обхопивши голову руками, потім двічі клацнув по значку «Кошик», навів мишку на пункт «Очистити» і завмер у нерішучості. Ця фотографія – остання згадка про Деві. З квартири він прибрав усе, що могло про неї нагадати, навіть виправ светр, який вона у нього іноді брала, він любив надівати його через запах її парфумів.
– Прощавай, – пошепки сказав Рогер і натиснув на кнопку. Потім повернувся до статті. Вирішив замінити «Уллеволсвейєн» на «Кладовище Христа Спасителя» – краще звучало. І почав писати. Цього разу все вийшло відмінно.
Під сьому вечора народ потягнувся з пляжів додому дуже неохоче. У безхмарному небі, як і раніше, жарко палало сонце. Ще о дев’ятій люди в сонячних окулярах пили пиво у вуличних кафешках, залишаючи нудьгувати без діла офіціантів задушливих ресторанів. О пів на десяту сонце сховалося за червоніючим Уллерном, але довгождана прохолода так і не настала. Люди поверталися додому. Ще одна тропічна ніч обіцяла безсоння й наскрізь пропітнілі простирадла.
Робочий день на Акерсгата закінчувався, в редакції вирішили востаннє обговорити першу сторінку. Від поліції новин не було. Навряд чи вони щось приховували, скоріше за все, їм просто нічого було сказати. Але, з іншого боку, мовчання відкривало простір для домислів. Саме час виявити творчий підхід.
Приблизно в цей же час в Уппсалі в жовтому дерев’яному будинку з яблуневим садом пролунав дзвінок, Беата Льонн простягла руку до телефону і подумала, чи не прокинулася поверхом нижче мама. Напевно прокинулася від дзвінка.
– Спала? – запитав хрипкий голос.
– Ні, – відповіла Беата. – А що таке?
– Я щойно прокинувся.
Беата сіла на ліжку:
– І як справи?
– Ну що я тобі можу сказати? Погано – ось що я скажу. – Пауза. Голос Харрі здавався глухим і далеким, і Беата розуміла, що причина не в телефонному зв’язку. – Що нового по доказах?
– Тільки те, що в газетах, – сказала вона.
– А що в них?
Вона зітхнула:
– Та ти і так знаєш. Ми зібрали в квартирі відбитки пальців і ДНК, але ще не знайшли нічого, що могло б допомогти у пошуках убивці…
– Злочинця, – поправив Харрі.
– Злочинця, – позіхнувши, погодилася Беата.
– З’ясували, звідки діамант?
– Працюємо. Ми проконсультувалися в ювелірів: червоні діаманти – не рідкість, але у нас у країні їх не так багато. Вони сумніваються, що це робота норвезького майстра. А якщо камінь закордонний, то і злочинець, можливо, не наш співвітчизник.
– Гмм…
– Що таке, Харрі?
Він