– Ходімо, швидше! – прогарчав Жавер.
Він навіть порушив букву закону й не пред’явив ордера на арешт. Він вважав Жана Вальжана своїм особистим супротивником, невловним і таємничим, який вислизав із його чіпких обіймів ось уже п’ять років. Отож сьогоднішній арешт був для нього просто щасливим кінцем тривалого полювання.
На крик Жавера Фантіна знов підвела очі. Але пан мер був із нею. Чого їй боятися?
І раптом вона побачила таке, що не могло привидітися їй навіть у гарячковому маренні. Вона побачила, як поліційний шпиг Жавер ухопив пана мера за комір. Вона побачила, як пан мер похилив голову. Їй здалося, що світ обвалюється.
Жавер і справді вхопив Жана Вальжана за комір.
– Пане мер! – зойкнула Фантіна.
Жавер зареготав, вищиривши зуби в страхітливій гримасі.
– Нема тут ніякого пана мера!
Жан Вальжан не пробував скинути руку, яка тримала його за комір редингота. Він почав:
– Жавер…
– Для тебе я «пан інспектор», – урвав його Жавер.
– Пане інспектор, – сказав Жан Вальжан, – я хотів би поговорити з вами віч-на-віч.
– Голосно! Говори голосно! – відповів Жавер. – Зі мною не шепочуться!
Жан Вальжан повернувся до нього обличчям і проговорив поквапно й дуже тихо:
– Дайте мені три дні! Тільки три дні, щоб я міг привезти дитину цієї бідолашної жінки! Я заплачу, скільки буде треба. Ви поїдете зі мною, якщо захочете.
– Ти смієшся з мене! – прогарчав Жавер. – Просиш три дні, щоб накивати п’ятами! Мовляв, я поїду по дитину цієї дівки! Ха-ха! Ну й спритник!
Фантіна затремтіла всім тілом.
– По мою дитину! – закричала вона. – То моя дитина не тут? Сестро, скажіть мені, де Козетта? Я хочу бачити свою дівчинку! Пане Мадлен! Пане мер!
Жавер тупнув ногою.
– І ти туди ж! Ану прикуси язика, хвойдо! Оце країна: каторжників тут обирають мерами, а повій доглядають ніби графинь! Але годі! Більш такого не буде! – він пильно подивився на Фантіну й провадив, зібгавши в жмені краватку, сорочку й комір Жана Вальжана: – Так от затям собі: немає тут ні пана Мадлена, ні пана мера, а є злодій, грабіжник і каторжник на ім’я Жан Вальжан. Уторопала?
Фантіна рвучко випросталася, сперлася на свої худі руки, подивилася на Жана Вальжана, подивилася на Жавера, подивилась на черницю, розкрила рота, ніби збиралася щось сказати, з горла в неї вихопилося хрипіння, вона простягла перед собою руки, ніби шукаючи, за що ухопитися, і повільно злягла на подушку. Голова її вдарилась об узголів’я ліжка і впала на груди. Рот лишився розкритим, очі – розплющеними.
Вона була мертва.
Жан Вальжан поклав свою руку на пальці Жавера, які тримали його за комір, і розтиснув їх, наче пальці хлоп’яти.
– Ви вбили цю жінку, – сказав він.
– Годі! – люто вигукнув той. – Я прийшов сюди не для того, щоб вислуховувати повчання. Іди за мною, а то – наручники!
У