Нарешті пан мер напівобернувся.
– Ну, що там у вас, Жавер?
Жавер хвилину помовчав, наче збираючись із думками, потім із якоюсь сумною врочистістю заявив:
– Річ у тім, пане мер, що вчинено злочин.
– Який злочин?
– Один із нижніх чинів адміністрації виявив неповагу до високого урядовця. Мій обов’язок довести це до вашого відома.
– І хто цей нижній чин? – запитав Мадлен.
– Я, – відповів Жавер.
– І хто той високий урядовець, що має підстави бути невдоволеним поведінкою нижнього чина?
– Ви, пане мер.
Мадлен випростався у своєму кріслі.
Жавер провадив з тим самим суворим виразом обличчя й не підводячи погляду:
– Пане мер, я прийшов просити, щоб ви домоглися від начальства мого звільнення з посади.
Мадлен, здивований, розтулив був рота, але Жавер урвав його на півслові:
– Ви скажете, я міг би подати у відставку, але цього недосить. Подати у відставку – це почесно. Я завинив і маю бути покараний. Мене слід прогнати.
– Та в чому річ? – вигукнув Мадлен. – Що таке ви проти мене вчинили? Я нічого не розумію.
Жавер глибоко зітхнув і сумним голосом пояснив:
– Пане мер, півтора місяця тому, відразу після історії з тією дівкою, я написав на вас донос.
– Донос?
– Атож. У поліційну префектуру Парижа.
Мадлен, який сміявся не частіше, ніж Жавер, вибухнув сміхом:
– Ви поскаржилися на мера, що втручається у справи поліції?
– Я доніс на вас як на колишнього каторжника.
Мер став білий як крейда.
Жавер провадив, усе ще не підводячи очей:
– Я так думав. Підозра виникла у мене давно. Зовнішня схожість, довідки, що їх ви наводили у Фаверолі, ваша сила, пригода зі старим Фошлеваном, те, що ви влучно стріляєте і трохи накульгуєте, – та мало чого? Усякі дурниці… Одне слово, я прийняв вас за такого собі Жана Вальжана.
– За такого собі… Як, ви сказали, його звуть?…
– Жан Вальжан. Це каторжник, якого я бачив двадцять років тому, коли служив помічником наглядача в Тулоні. Вийшовши з каторги, той Жан Вальжан, наскільки мені відомо, обікрав єпископа, потім пограбував малого савояра. Ось уже вісім років він десь переховується, і його розшукують. Ну я й подумав… Гнів додав мені рішучості, і я доніс на вас у префектуру.
Мадлен, який знову взявся за протоколи, запитав байдужим тоном:
– І що вам відповіли?
– Що я схибнувся.
– А далі?
– Вони таки