– Віддайте мою монету, – сказав малий савояр безтурботним голосом довірливої дитини.
– Як тебе звати? – спитав Жан Вальжан.
– Малюк Жерве, добродію.
– Іди собі, – сказав Жан Вальжан.
– Віддайте мою монету, – повторив хлопець.
Жан Вальжан опустив голову й нічого не відповів.
– Віддайте мою монету, добродію! – не вгавав хлопець.
Погляд Жана Вальжана не відривався від землі. Здавалося, він нічого не чує. Хлопчик смикнув його за комір і водночас спробував зіпхнути важкий, окутий залізом, черевик зі свого скарбу.
– Мені потрібна моя монета! Мої сорок су!
Хлопець заплакав. Жан Вальжан підвів голову. Очі його були затьмарені. Він здивовано втупився в малого, тоді простяг руку до палиці й крикнув страшним голосом:
– Хто тут?
– Я, добродію, – відповів хлопець. – Малюк Жерве. Я! Я! Віддайте мої сорок су! Приберіть, будь ласка, свій черевик!
Зрештою хлопець розсердився і вигукнув майже погрозливо:
– Ану, приберіть ногу! Приберіть ногу, кажу, ви чуєте?
– Це й досі ти! – сказав Жан Вальжан; він рвучко підвівся, але ногу з монети не зняв. – Геть звідси, поки живий!
Хлопець злякано глипнув на нього й весь затремтів. Якусь мить він стояв приголомшений, а тоді чимдуж кинувся навтіки, жодного разу не осмілившись обернутися або скрикнути.
Та незабаром він засапався і був змушений зупинитися. Крізь свою задуму Жан Вальжан почув, що малий схлипує.
Ще через кілька хвилин хлопець зник.
Сонце зайшло. Навколо Жана Вальжана почав гуснути присмерк. Він не їв від самого ранку. Схоже, його лихоманило.
Він стояв на ногах і не змінив пози, відколи хлопець кинувся навтіки. Дихаючи важко й уривчасто, він, здавалося, пильно розглядав синій фаянсовий черепок, який лежав у траві. Та ось Жан Вальжан затремтів, відчувши вечірній холод.
Він низько насунув на лоб кашкета, машинально застебнув блузу, ступив крок і нахилився підняти свою палицю.
У цю мить він помітив монету в сорок су – вона блищала між кремінцями, вдавлена в землю підошвою його черевика.
Його мов ударило гальванічним струмом.
«Що це?» – пробурмотів він крізь зціплені зуби й відступив на три кроки назад. Проте не міг відірвати погляду від блискучої монети, що в темряві здавалася розплющеним оком, яке пильно дивилося на нього.
Так збігло кілька хвилин. Аж раптом він судомно кинувся до монети, схопив її й, випроставшись, став озиратися на всі боки, тремтячи, мов наполоханий звір.
Він не побачив нічого. Сутеніло, пустельна рівнина дихала холодом. Фіолетовий туман клубочився у відсвітах вечірньої заграви.
Тоді Жан Вальжан швидко подався в той бік, куди втік хлопець. Через сотню кроків він став, розглянувся і не побачив нікого.
– Малюче Жерве! Малюче Жерве! – голосно заволав він.
Ніхто йому не відповів.
Навкруги