– А, це ви! – вигукнув він, звертаючись до Жана Вальжана. – Я радий бачити вас. Але чому ви не взяли свічники – я ж вам віддав і їх? Вони теж срібні і коштують франків двісті, не менше.
Жан Вальжан витріщив очі й глянув на єпископа з виразом, який годі було описати людською мовою.
– Виходить, цей чоловік сказав правду, – мовив унтер-офіцер. – Він біг так, наче втікав від когось. Ми затримали його й обшукали. Знайшли у нього це срібло…
– І він сказав вам, – перебив єпископ усміхаючись, – що срібло дав йому старий священик, у якого він провів ніч? Так воно і є. Це непорозуміння, що ви його затримали.
– То ми можемо відпустити його? – спитав унтер-офіцер.
– Звичайно, – сказав єпископ.
Жандарми пустили Жана Вальжана, і той поточився назад.
– Мене й справді відпускають? – пробелькотів він.
– Авжеж, відпускаємо, ти що, оглух? – відповів один із жандармів.
– Мій друже, – озвався єпископ, – перед тим як піти, візьміть ваші свічники. Ось вони.
Він підійшов до каміна, взяв свічники й подав їх Жанові Вальжану. Обидві жінки дивилися на все це без жодного слова, руху або погляду, які могли б перешкодити єпископові.
Жан Вальжан тремтів усім тілом. Машинально, з розгубленим виглядом він узяв свічники.
– А зараз, – мовив єпископ, – ідіть собі з миром. До речі, друже, коли ви завітаєте до мене ще, вам нема потреби йти через сад. Ви завжди можете вийти крізь парадні двері. Вони зачинені тільки на клямку і вдень, і вночі.
Потім він обернувся до жандармів:
– Панове, ви можете йти.
Жандарми пішли.
Здавалося, Жан Вальжан от-от знепритомніє.
Єпископ підступив до нього і сказав тихим голосом:
– Не забувайте, ніколи не забувайте, що ви обіцяли мені використати це срібло на те, щоб стати чесною людиною.
Жан Вальжан, який нічого не обіцяв, приголомшено дивився на нього. Єпископ вимовив свої слова з особливим притиском. А тоді додав урочистим голосом:
– Жане Вальжане, брате мій, ви більше не належите злу, ви належите добру. Я купую вашу душу: я забираю її в духа тьми і передаю Богові.
10. Малюк Жерве
Жан Вальжан вийшов з міста так поквапно, ніби за ним гналися. Він швидко йшов полями, обираючи дороги і стежки, які траплялися, й не помічаючи, що кружляє майже на місці. Так він проблукав цілий ранок, нічого не ївши й не відчуваючи голоду. Жан Вальжан був під владою безлічі нових почуттів. Його душив глухий гнів. Проти кого? Цього він не знав. І не міг би збагнути, почував себе зворушеним чи приниженим. Часом його опановувало дивне розчулення, яке він гнав від себе, протиставляючи йому всю озлобленість, накопичену за останні двадцять років. Цей стан виснажував Жана Вальжана. З тривогою він бачив, як ламається жахливий спокій, викуваний у ньому жорстокою несправедливістю, і запитував у себе: що ж прийде на зміну цьому спокою? Іноді йому здавалося, що краще б жандарми знову відвели його до в’язниці: до такого він звик, і це менше схвилювало б його, ніж те, що сталося.