– Знаю.
– Мене вже вигнали з одного заїзду.
– А тепер женуть і звідси.
– Куди ж мені йти?
– Куди хочеш.
Подорожній узяв свою палицю, заплічний мішок і пішов собі.
Коли він вийшов на вулицю, кілька хлопчаків, які бігли за ним іще від «Кольбаського хреста» і тепер, здавалося, чатували на нього, стали жбурляти в нього камінням. Подорожній обернувся й люто підняв палицю. Дітлахи сипнули врозтіч, наче зграйка горобців.
Він пішов далі й опинився проти в’язниці. На воротях висів ланцюг, прикріплений до дзвона. Він подзвонив.
Відчинилося віконечко.
– Пане воротар, – мовив подорожній, шанобливо скинувши кашкета, – чи не пустите ви мене переночувати на одну ніч?
– В’язниця – не готель, – відповів голос із віконечка. – Хай вас спершу заарештують, тоді тут і заночуєте.
Віконечко зачинилось.
Подорожній звернув у вуличку, де було багато садків, обгороджених живоплотами. Посеред тих садків і живоплотів він побачив будиночок з освітленим вікном. Він заглянув у те вікно. Велика кімната з побіленими стінами, ліжко завішене запоною з вибивного ситцю, в кутку – дитяча колиска, кілька дерев’яних стільців, на стіні – рушниця-дубельтівка. Посеред кімнати стояв накритий стіл. Мідна лампа освітлювала грубу полотняну скатертину, олив’яний дзбан із вином, огорнуту густою парою миску. За столом сидів чоловік років сорока з веселим і привітним обличчям – він чукикав на колінах мале дитя. Поруч молода жінка годувала груддю іншу дитину. Батько сміявся, малюк сміявся, мати всміхалася.
Якусь мить чужинець замріяно спостерігав цю мирну картину. Що відбувалося в його душі? Про це знав тільки він сам. Либонь, бідолаха подумав, що ця весела домівка має бути гостинною, і там, де він побачив стільки радості, він, можливо, знайде бодай крихту співчуття.
Він боязко постукав у шибку.
Ніхто не почув.
Тоді він постукав удруге.
– Чоловіче, хтось наче постукав, – сказала жінка.
– Тобі вчулося, – відповів той.
Подорожній постукав утретє.
Батько двох дітлахів підвівся з-за столу, взяв лампу і пішов відчинити двері.
Це був високий чоловік, напівселянин, напівремісник. Великий шкіряний фартух сягав йому аж до лівого плеча, і на фартусі віддималися молоток, порохівниця і ще багато різних речей. Він трохи закинув голову назад, і з-під розстебнутої сорочки з відкладним коміром виднілася біла й дужа, як у бика, шия. Він мав густі брови, величезні чорні бурці, банькаті очі, звужене підборіддя і упевнений вираз людини, яка знає, що вона вдома.
– Даруйте мені, добродію, – сказав подорожній. – Чи не могли б ви дати мені миску супу і дозволити переночувати в отому хліві? Я заплачу вам.
– Хто ви такий? – спитав господар дому.
– Я йду з Пюї-Муассона, – сказав подорожній. – Я цілий день на ногах. Я подолав дванадцять льє. Ви згодні? Я заплачу.
– Я не відмовився б дати притулок доброму чоловікові, який заплатить мені.