– Добре. – Нік, зітхнувши, кивнув. – Ідемо зараз на вокзал, беремо квитки до Бреста. Потім де-небудь сядемо повечеряти, і я тобі все поясню…
Пропозиція Сергія влаштувала, тим паче, що він уже неабияк зголоднів.
Потяг на Брест відходив через три години.
По дорозі у готель вони, за наполяганням Ніка, зайшли в аптеку, купили зубні щітки, пасту.
Двоє молодих коротко стрижених чоловіків у однакових джинсових костюмах із потертими валізами на безликих сірих вулицях Пінська мали вигляд іноземців.
– Слухай, нахер нам готель? Ми там нічого не залишали. – Сергій зупинився, коли до триповерхової будівлі готелю залишалося метрів сто.
– А паспорти? – запитав Нік.
Сергій незадоволено кивнув. Чи то шок минулого вечора відключав часом його пам’ять, чи то він узагалі був неуважний.
– Хочеш, постій тут, – запропонував Нік. – Я сам сходжу, заберу документи.
Сергій охоче погодився.
Молоденька дівчина ліниво відірвала голову від книжки.
– Ключі ви здавали? – запитала вона.
– Так.
– Хвилиночку. Клава! Клава! – крикнула вона у бік сходів.
Відразу за сходами із скрипом відчинилися двері, й звідти виглянула заспана старенька в синьому халаті.
– Піди в тридцять п’ятий, перевір, чи все на місці. Особливо рушники та склянки.
Старенька, взявши у дівчини ключ із брелоком у вигляді важкої дерев’яної груші, накульгуючи на ліву ногу, попрямувала до сходів.
Чекати довелося хвилин десять. Нарешті дівчина поклала на стійку паспорти.
– Приїжджайте ще! – сказала вона замість прощання і знов уткнула свої маленькі очі в книжку.
Вийшовши на вулицю, Нік озирнувся на всі боки. Сергія ніде не було видно. На лобі виступив холодний піт.
«Це ж треба бути таким ідіотом! – подумав Нік. – Я йому сам запропонував почекати! Чорт забирай!»
Він пройшов швидким кроком до перехрестя, де залишив Сергія.
Дві вулиці, що перетинали одна одну під прямим кутом, були неприродно безлюдні. Через перехрестя на червоний сигнал світлофора проїхала вантажівка.
На очі Ніку потрапив побутовий будиночок синього кольору, що стояв трохи осторонь від дороги. Здалося, що хтось тільки-но зайшов у його двері.
Придивившись, Нік, на свій подив, прочитав напис над дверима побутового будиночка – «БАР». Не більше і не менше.
«Добре хоч, що не ресторан», – подумав він.
Зайшов, одчинивши важкі залізні двері.
Усередині було тьмяно. За імпровізованою стійкою бару стояв лисуватий чолов’яга сумовитого вигляду. За одним із трьох пластмасових столиків сидів Сергій із наповненою склянкою. За іншим – із пляшкою горілки – двоє молодих хлопців у робочих комбінезонах.
Нік відчув