Трохи подумавши, я зайшов в Інтернет, хвилин із сорок поблукав потрібними сайтами, потім покинув Тенета і повернувся до своєї писанини.
На підтвердження цих слів хочеться навести кілька прикладів безсилля й некомпетентності української міліції в розслідуванні серійних убивств.
Анатолій Онопрієнко – найвідоміший за десять років української незалежності маніяк. На його рахунку понад п’ятдесят жертв. Першу серію вбивств він скоїв у Житомирській області з кінця 80-х до початку 90-х років. Після нетривалої перерви була друга серія. Лише тоді органи слідства погодилися об’єднати десятки кримінальних справ і, проаналізувавши інформацію, нарешті з’ясували систему, за якою діє маніяк. Це допомогло викрити його і знешкодити.
Брати Анатолій та Олександр Боротьбенки більш відомі як маніяки з Окружної. Їхні жертви – переважно повії з київських околиць. Як правило, спочатку брати користувалися з їхніх послуг, а потім убивали й грабували. Часто-густо поживитися не було чим. На їхньому рахунку понад два десятки жертв. Міліція виявилася безсилою. Затримали маніяків випадково. Одна з жертв вижила і назвала оперативникам номер машини Анатолія Боротьбенка.
Сергій Чернявський, на прізвисько Курятник, – працівник птахоферми з Нікополя. Він підбирав на трасі Нікополь-Дніпропетровськ старшокласниць і студенток, ґвалтував їх, потім душив. Трупи або спалював, або скидав у Дніпро. Затримали його випадково, за інший злочин. Під час слідства Чернявський признався в серії сексуальних злочинів, ба навіть показав місця, де знаходили рештки спалених людей. Але потім він відмовився від своїх свідчень, заявивши, що місця злочинів побачив уві сні. Безпосередніх доказів причетності Чернявського до зникнення дівчат не було, тому за ці вбивства його не судили, хоч за інші злочини він дістав найвищу кару і був розстріляний. Шукали його чотири роки.
Сергій Лупітько – психічно хворий працівник тваринницької ферми з Полтавщини. Їздив трасою на мотоциклі з коляскою і пропонував дівчатам та молодим жінкам підвезти їх додому. Завозив у лісосмугу, душив їхнім власним одягом, потім ґвалтував трупи. Перш ніж його викрили, він за півтора року встиг задушити шістьох жінок різного віку. Визнаний осудним попри медичний діагноз, але, за неофіційними даними, помер раніше, ніж виконали смертний вирок.
Це лише та інформація, що її оприлюднили в різний час. Невже про маніяка зі студмістечка ми теж дізнаємося років за десять, коли його нарешті випадково спіймають?
5
– Ти хочеш, щоб я дозволив це надрукувати? – Чечель відсунув від себе аркуш із текстом.
– Інформація цілком певна. Я навіть прізвища знаю.
– Не в тому річ. Інформації, по-перше, замало. До того ж ти, кореспондент відділу культури…
– Усе викладене цікавить насамперед мене. І поганий із мене журналіст, якщо