Міха ближче до інтелектуальних центрів, а деяка інформація йому ще й від тих хлопців у сірих костюмах, що заходять до нього «пошептатися», перепадає, то я допускаю, що він і справді міг щось таке чути. За тих вісім-десять років від початку раптового похолодання планета змінилася до невпізнання, особливо Північна півкуля. Це просто неймовірно, як усе швидко на наших очах змінилося настільки, що життя, хоч і з усіма своїми проблемами до того, як це почалося, тепер усім здається і справді раєм.
– Ми жили у раю, Коломбо! – щоразу одне й те саме повторює Міхова Іра, коли приїздить до нас з Одеси.
Тоді Міха розганяє усіх своїх курв, принаймні він так каже, що розганяє, і ми із Петрунею щодня чуємо їхні з Ірою «дискурси». Але її, зазвичай, вистачає ненадовго. Невдовзі вона спаковує валізи і я везу її нашим брудно-жовтим «Хаммером» через усе місто – Оболонським проспектом і далі через центр – до автовокзалу, звідки вона «люксом» вирушає назад на південь, до Одеси. Хоча по кільцевій, враховуючи міські «корки», могло б бути швидше, але Іра на прощання воліє побачити обледенілий Хрещатик. І ми їдемо з Оболоні через Поділ і далі. А коли вже котимося бруківкою Хрещатика, вона просить, аби не так швидко, й щоразу повторює одне й те саме: «А без каштанів він уже не той…». І я щоразу щось мугичу у відповідь, мовляв, нічого, будуть ще й каштани. «Але я їх уже точно не побачу», – також щоразу однаково, з присмаком гіркоти відповідає мені Іра. І я бачу в її очах сльози.
– Миколо, будь ласка, дивися краще на дорогу, – вказує вона мені пальцем на лобове скло.
Останнім часом я ловлю себе на тому, що начеб уже й чекаю цього її жесту. У таких випадках вона завжди переходить на холодне «Миколо», хоча «Коломбо», як той детектив із дольодовикового серіалу, з її вуст для мене звичніше. Здається, вона першою і почала до мене так звертатися, коли якось побачила тоді ще біля старого мого «кадилака», тієї тарадайки, «Москвича-412». Він, напевне, був у мене останнім на весь Київ або принаймні на Києво-Святошинський район, де я тоді мешкав у бабуниній хаті, жив на державну стипендію і вчився на військового психолога в університеті імені Т. Шевченка. З того часу вже минуло стільки ж років, скільки зараз їхній з Міхою дочці – Оленці.
«Коломбо!» – тепер я й сам себе так називаю, і мені це подобається. Хоча при Ірі намагаюся не виявляти своїх почуттів, стримана ввічливість, і тільки. Але ж жінки у цих сферах більш чутливі. Часом можна видати себе навіть мовчанням. І все одно решту дороги, аж до колишнього Московського мосту, що його тепер, після нейтронних погроз, перейменували у Либідський, ми мовчимо. Вона мовчить, і я також.
– О, вже приїхали, – каже вона ще на спуску перед мостом.
– Приїхали, – повторюю я, хоч після того ми іноді ще добрих півгодини стоїмо у «корку».
Але я завжди стараюсь виїхати із запасом, і ми встигаємо. Лише одного разу наздоганяли, і таки наздогнали.