Льодовик. Олександр Вільчинський

нього час від часу попереджають чергові охоронці на вході у Міхову редакцію, або мрії про те, як увечері я знову буду читати Трубая чи слухати балканців, хорватський романс. Тих стариганів із якогось ще дольодовикового «Євробачення». Там усе починається речитативом, я вже вивчив його напам’ять. Бо ж сербохорватською також нічогенько, а особливо ті самі перші рядки наспіву:

      Я жіво дай за нама бріше трабове

      І в добру ноч о пушта чудно вагове! —

      і так далі… Хоч і десять разів поспіль можу крутити, але щоразу в кайф.

      З улюблених тем для медитацій – ще дощ, просто шум дощу. Або те, як збирав гриби й обпік кропивою руку, або наш дольодовиковий плющ і виноград, що сплелися над хвірткою у нас на Святошині. Петруня каже, що це вже клініка, що всі ми тепер хворі на спогадоманію і що таке не лікується! Тоді я знову починаю висловлюватися про те, що непогано було б нашого Гляціала підірвати, незважаючи на те, що дехто вже так до нього звик і таке інше. Просвердлити у кількох місцях, закласти вибухівку, а на тому я таки трохи знаюся. Але Міха проти, та й Мамонт, здається, також. Міха не впевнений, що брилами, які розлетяться, – а структуру льоду важко прорахувати, – не накриє і теплицю, і будинок, хоч йому теплиця, звичайно, важливіша.