Приїхавши до пані де Розмонд, я ні в щонайменшій мірі не передбачав долі, яка мене очікує. Я уявлення не мав, що ви в неї гостюєте, і з властивою мені правдивістю додам, що, якби я навіть знав про це, мій душевний спокій зовсім не був би порушений. Не те щоб я не віддавав красі вашій того належного, в чому їй неможливо відмовити, але, звиклий до того, щоб відчувати самі тільки бажання і віддаватися лише тим із них, які заохочує надія, я не знав мук справжньої любові.
Ви були свідком наполегливих прохань і умовлянь пані де Розмонд, що бажала утримати мене на деякий час. Я вже провів один день у вашому товаристві; проте я поступився, або ж мені здавалося, що я поступився лише природному і законному прагненню виявити увагу шанованій мною родичці. Спосіб життя, який ми тут вели, певна річ, дуже відрізнявся від звичного для мене. Проте я без ніяких зусиль пристосувався до нього, і, не намагаючись розібратися в причинах зміни, що сталася в мені, я знову ж таки приписував її лише легкості свого характеру, про яку, здається, вам уже говорив.
На нещастя (але чому це мусило бути нещастям?), ближче познайомившись із вами, я незабаром зрозумів, що чарівливий образ, що вразив мене спочатку, був найменшим із ваших достоїнств: ангельська душа ваша здивувала, підкорила мою душу. Я захоплювався красою, я почав поклонятися доброчесності. Не претендуючи на володіння вами, я прагнув вас заслужити. Просячи вашої поблажливості за минуле, я мріяв про співчуття на майбутнє. Я шукав його у ваших розмовах, підстерігав у погляді, в цьому погляді, що виділяв отруту тим згубніше, що виливалася вона не навмисно, а приймалася мною без усякої підозри.
Тоді й пізнав я любов. Але який далекий був я від того, щоб на це скаржитися! Твердо вирішивши накласти на неї печать мовчання, я без побоювань і нестримно віддався цьому солодкому почуттю. З кожним днем влада його наді мною збільшувалася. Незабаром радість бачити вас перетворилася для мене на необхідність. Варто було вам на мить віддалитись, і серце моє стискала туга; від звуку кроків, що сповіщали мені про ваше повернення, воно радісно тремтіло. Я існував лише завдяки вам і для вас. І все-таки, – закликаю вас же у свідки – посеред жвавих ігор або в запалі бесіди про речі значні чи вирвалось у мене коли-небудь хоч одне слово, яке видавало б таємницю мого серця?
Нарешті настав день, що поклав початок моєму нещастю, і з волі якогось незбагненного фатуму сигналом для нього став великодушний вчинок. Так, добродійко, саме серед бідняків, яким я надав допомогу, ви, піддавшись благородній чутливості, яка прикрашає саму красу і робить іще дорогоціннішою доброчесність, ви остаточно збентежили серце, і без того сп’яніле із нестримної любові. Можливо, ви пригадаєте, яка заклопотаність охопила мене після повернення? Та ба! Я намагався боротися з потягом, який ставав уже сильнішим за мене.
Після того, як сили мої вже вичерпалися в нерівній боротьбі, випадок, якого не можна було передбачити, залишив мене наодинці з вами. Тут – признаюся