Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско. Шодерло де Лакло

справжній ваш промах у тому, що ви затіяли листування. Сумніваюся, щоб ви в змозі були передбачити тепер, до чого це може привести. Чи, бува, не розраховуєте ви довести цій жінці, що вона мусить здатися? Мені уявляється, що істиною цією переймаються під впливом почуття, а не силою міркування, і щоб переконати в ній, треба не доводити, а зворушити. Але який сенс зворушувати листами, якщо вас самого не буде тут же, щоб скористатися нагодою? Нехай навіть ваші красномовні фрази викличуть любовне сп’яніння, – чи, бува, не спокушаєте ви себе надією, що воно триватиме достатньо довго, аби роздум не встиг перешкодити освідченню? Подумайте, скільки часу буде потрібно для листа і скільки часу мине, поки листа передадуть за призначенням, і передусім розміркуйте, чи може жінка з правилами на зразок цієї вашої ханжі довго хотіти того, чого вона прагне ніколи не хотіти? Цей спосіб годиться з дівчатками, які можуть писати «я люблю вас», не усвідомлюючи, що тим самим кажуть «я готова здатись». Але, на мою думку, розсудлива доброчесність пані де Турвель чудово розуміє значення слів. Ось чому, незважаючи на перевагу, яку ви над нею здобули в бесіді, вона завдала вам поразки в листі. А чи знаєте ви, що відбувається надалі? Через те тільки, що починаєш сперечатися, не хочеш поступатись. Підшукуючи увесь час переконливі аргументи, знаходиш їх, а потім тримаєшся за них не стільки тому, що вони такі вже хороші, скільки для того, щоб не виявити непослідовності.

      До того ж – дивуюсь, як ви цього самі не помітили! – найважче в любовних справах – писати те, чого не відчуваєш. Я маю на увазі – правдоподібно писати: користуєшся ж усе одними і тими ж словами, але розташовуєш їх не так, як слід, або, вірніше сказати, розташовуєш їх по порядку – і квит. Перечитайте свого листа: його написано так послідовно, що кожна фраза видає вас із головою. Охоче вірю, що президентша ваша досить недосвідчена, щоб цього не помітити, але хіба це важливо? Належного враження він однаково не справить. Це як у більшості романів: автор із сил вибивається, прагнучи зображувати запал, а читач залишається холодним. Єдиний виняток – «Елоїза».[23] І, незважаючи на весь талант її автора, саме це спостереження завжди вселяло мені думку, що в основі «Елоїзи» лежить істинна подія. Не те, коли говориш. Маючи звичку володіти своїм голосом, легко надаєш йому чутливості, а до цього додається вміння легко проливати сльози. Погляд горить бажанням, але воно поєднується з ніжністю. Нарешті, за деякої недоладності живої мови легше зображувати зніяковілість та розгубленість, у яких і полягає справжнє красномовство любові. Особливо ж присутність предмета нашої любові заважає нам міркувати і змушує бажати поразки. Повірте мені, віконте, якщо вас просять більше не писати, скористайтеся цим, аби виправити свою помилку, і чекайте нагоди заговорити. Знаєте, ця жінка сильніша, ніж я гадала. Вона вміло захищається, і якби лист не був таким довгим і фразою щодо вдячності вона не давала вам привід почати все наново, то зовсім не видала б себе.

      Мені здається, ви можете бути впевнені в успіху вже