Любка тільки плечима знизувала: що розумна її Леля, то розумна – це вона й сама добре знає. А чистокровна вовчиця вона чи півкровка-вівчарка… Хм… Яке це має значення? Любка її любить, якої б крові та не була. За рік так звикла до своєї Лелі, що ладна за неї хоч у вогонь, хоч у воду. А свого часу ця вовчиця її саму порятувала.
Любка тоді не хотіла жити. Якраз поховала тітку Мільку й зосталася сама як палець. Ходила сновидою, не знала, за яку соломинку вхопитися, щоб утриматися на поверхні. Щодень бігала на цвинтар – то до манюньої могилки, то до маминої, то до тітчиної. Поверталася якось з кладовища, прислухалася і стала як вкопана – від копиці з торішнім сіном жалісливий дитячий плач доноситься, тоненький такий, ледь-ледь чутний. Весна тільки почалася, пронизливий вітер до кісток проймає, навколо – ні душі. А дитяче скімлення біля копиці то зникає, то знов появляється. Подумала, що божеволіє. То їй кожної ночі дитячий плач ввижався, а тепер і вдень чується. Бігти хутчій додому та випити настоянку з меліси і м’яти чи…
Ноги самі понесли до розсунутої копиці. А там – темно-сірий клубочок. Ну хто ж це підкинув таке манюнє цуценя? Воно ж іще зовсім сліпе. Взяла на руки, притулила до себе. Цуценя пищить, мордочкою тикається, молока шукає. Щось ніби перевернулося в Любчиних грудях. Ніби крижинка якась розтанула і лоскітно потекла по жилах.
– Ох ти ж бідосю мала! Бач, не дав тобі Бозя загинути – послав мене, щоб я спасла.
Це вже пізніше вона думала по-іншому. Хто його відає, кому з них кого Бог послав і хто з них кого більше рятував. Назвала цуценя Лелею, бо в настінному календарі прочитала, що цього дня давні слов’яни відзначали свято Лелі. Знайда потребувала догляду і розгонила тяжкі думки, як вітер хмари. Лащилась до господині, гралася, мов котеня, засинала з нею в ліжку, бігала слідом за нею, як прив’язана. З весни до осені вони вдвох пропадали як не на городі, то в лісі. Любка збирала ягоди, гриби, трави, якісь корінці вишукувала. Возила ті свої знахідки на продаж до міста. З того й жила. Леля проходила свій вишкіл у лісі. Вовчий інстинкт підказував їй, як винюшкувати здобич, як шукати сліди й орієнтуватися в гущавині. Але спілкування з людиною додало їй і тієї м’якості, якою відзначаються домашні улюбленці. Тому сільські жінки й побачили в ній більше собаку, ніж вовка.
Щоправда, не всі так поблажливо сприйняли Лелю. Положевці затаїли зло за те, що їхню Гелю налякала на весіллі, і грозилися: якщо, боронь Боже, щось станеться при пологах… Борухи і досі не могли простити їй, що капосна вовчиця не дала себе вбити й виставила їх на посміховисько перед перезвою, тож запевняли односельців, що як не тепер, то в четвер, а підстрелять її, бо скільки вовка не годуй, він все