«Чого ж, Митусо, – мовив з гіркотою нахмарений князь, вражений упертою непокорою співця, – не з’явився на моє повеління?»
«Я вільний, князю, хоч мої руки зв’язані. Не захотів іти до тебе. Мій Болохівський край ти сплюндрував, убити можеш і мене… А може, ти захотів стільки страченого на Пониззі люду замінити мною одним?»
«Не далеко бачиш, Митусо… Довкола вороги, і я мушу будувати міцну державу. Вільні громади виходять з послуху, треба збирати народ в один кулак. Та тобі не конче розуміти це, князь подумає за тебе. Але знати повинен, що вільних людей немає й ніколи не було. Від чого ти вільний: від своєї землі, від ординської загрози чи, може, від роду свого?»
«Пісня моя вільна!»
«Пісня вільна? – засміявся князь. – Може, й вільна вона була, але токмо на поприщах від Перемишля до Галича, коли тебе вели сюди. Бо в Перемишлі пісня твоя служила єпископу, а в Галичі буде служити мені. А якщо не мені, то моїм ворогам… Але чому ти не хочеш своєму князеві співати? Ліпший єси від Бояна, який славив гульвісу князя тмутараканського Мстислава, албо від тих співотворців, що перед старим Мономахом органні гласи добували, приграваючи на гуслях? Ліпший єси? Чи, може, зрадливі бояри та єпископи, які запродалися угорським і лядським королям, більше добра творять народові, ніж зробив я – від Калки до Дорогичина? Кому хочеш віддати глас гуслів своїх? Говори ж!»
«Я співав тобі славу, – відказав Митуса, – коли ти погромив тевтонців, а маґістра Бруно в полон узяв. За що ж тепер маю воздавати похвалу – за землю, доплюндровану тобою після орди? Болохівці хлібом відкупились від ординців, так. Бо не могли вони втекти, як це ти зробив, а жити хотіли… Ти збираєш у кулак громади. Гаразд, може, так і треба. Але чи відаєш, кого збираєш? Князь за всіх думає, а народ – чернь безсловесна… Не так воно, князю. Ти став на чолі тисячтисячного люду, де кожен має свою мисль, страждання, ненависть і любов. Ти ж цього не знаєш, лише данину береш. А я знаю, бо єсьм співцем свого народу. Чому ти не покликав мене перед тим, як посилати військо в Болохівську землю? Може б я, уродженець того краю, підказав тобі, як залучити люд на свій бік. А знищити… Нищить і орда темна – чого ти раптом їй уподібнився? Не можу, князю, співати тобі якраз через те, що ти так цього жадаєш. Моя пісня сама повинна зродитися для тебе. А не зроджується – видно, ти ще не заслужив на неї».
Позеленів князь від люті.
«Не заслужив, смерде?!» – скрикнув він і гукнув дружинників.
Здригнувся Митуса, смерть чуючи.
Вмить увійшли в гридницю оружні люди й поставали біля порога, чекаючи повеління.
Глянув князь на Митусу: постарів співець, борозни поорали ще так