І земля, і зело, і пісня. Роман Іваничук. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Роман Іваничук
Издательство: OMIKO
Серия: Роман Іваничук. Зібрання творів (Фоліо)
Жанр произведения: Историческая литература
Год издания: 0
isbn: 978-966-03-9729-3
Скачать книгу
князями титулували й зі зрадливим Михайлом Чернігівським коня піді мною вбили, і князь твій, скинувши корзно, пішки втікав з поля… Я ж узяв Галич і теж тоді їм простив. А за те боярин Молибогович на пиру вилив мені в лице вино з чаші, я ж, сповідуючи заповіти Мономаха, сказав смиренно: “Бог їм відплатить”. А може, про тих болохівських бояр співаєш, які ординськими баскаками стали і для орди данину почали збирати?.. Надто добрий я був, що не личить господину. Та напоумив мене врешті соцький Микула, сказавши: “Господине, не подушивши бджіл, меду не їсти”. І я прийняв цю пораду: не чекав більше на Божу відплату – сам відплатив, пішовши шляхом вітця свого. Чи мало я терпів, говори ж!»

      «Скажу, князю, – відставив Митуса кубок з вином. – Ти мовиш токмо про бояр і про себе. Про кметя, сином якого я єсьм, про смерда, про невольника – про тих, хто єсть народом, ти й не згадуєш. Зависоко сидиш – не бачиш… Проте чому ні – й про них згадав: бджіл душиш, щоб мед їсти. Ти наказав скарати болохівських бояр – трутнів, а тисяцькі твої винищили простолюд – бджіл робучих. Чи довго так смакуватимеш медом? А те, що повертаєшся на шлях свого жорстокого вітця – немудро чиниш. Не можна на старе повертати… Не про бояр моя пісня – про народ. І ти в ньому, князю, шукай нових сил. Сам кулак уже не допоможе. Час тяжкий, то й зброю ліпшу треба мати. Не лише меч важитиме віднині – сильніша зброя від меча – мисль».

      III

      Зореслава підкладала поліна у вогонь, князь придивлявся до неї і впізнавав: після перемоги над тевтонцями він увійшов до Галича русального тижня, на знак звитяги повісив на Німецьких воротах свою хоругов і звелів відправити в соборній церкві Богородиці Службу Божу. Тоді вінчався славний співець Митуса з тустанською красунею Зореславою, і князь благословив молодих.

      …Русального четверга 1238 року навіть Німецькі ворота зеленіли липовим клечанням, і весь Галич від річки Чев на заході до Сілецьких висот на сході, від Дністра на півночі до лісистого Викторова на півдні маївся урочистою зеленню: і княжі хороми на Золотому току, і Богородицький собор, і окольне ремісниче Пригороддя втоплювалися в пахощах прив’ялої на сонці зеленоти, якою замаїли галичани Данилову столицю, цього разу не від русалок та босорканей, не від граду й мору, а на честь великого князя, що повертався з поліського торгового города Дорогичина з полоненими тевтонцями й самим маґістром ордену Бруно; маґістр йшов попереду безоружної рицарської юрби без панцира і зброї, засвідчуючи ганьбу польському князеві Конраду Мазовецькому, котрий навів тевтонців на Волинь, – і славу галицькому князю: не ліпо бо єсть держати наші отчини крижевникам, то поідоста Данило на них в силі тяжце…

      А та тяжка сила – кінна в кольчугах, у шоломах, із списами й щитами, і піша з луками, рогатинами й сокирами – ішла видимо-невидимо за своїм князем, що їхав на сивому коні в розстебнутому червоному корзні, в синьому каптані й червоних гачах, заправлених у чоботи із зеленої хзи; за дружиною тягнулися вози з волинським продовольством для галицьких городян і тевтонським