Помічник щось розповідав про відомі йому трагічні випадки, але Лілія думала про своє, обравши собі ціль для погляду – залізну голову лисого чоловіка, що стояла на шафі. Голові все одно, а їй треба кудись дивитися – куди завгодно, аби не в очі цій людині, що повідомляє найгірші новини.
Значить, по-перше, треба знайти Теюттіна… Він брехати не стане, коли сталося так, як вона гадає. Якщо не рахувати Лилєкей, він був єдиним дорослим у селищі, який принципово не вживав алкоголю. Старі навіть натякали, що безмужній жінці слід перейти до його яранги, стати його лимлим – другою дружиною, надто вони схожі. Давня віра не забороняла мати кількох жінок, особливо в скрутні часи, а радянська влада й не дізналася б, вони й так нас плутають щоразу. Але він їй ніколи не подобався. Ні-ко-ли.
– Тіло не знайшли поки, – сказав Олексій і розвів руками. – Я повідомлю прикордонникам. Якщо знайдуть, тоді вже… зараз організуємо машину, дамо вам супровідника, і прийміть ще раз…
Лілія нарешті відвела погляд від залізної лисої голови й сказала:
– Мені до туалету треба.
Вона поставила мішок на підлогу, але рюкзак узяла з собою і вийшла в коридор. Там серед черги сиділа Альбіна й витирала сльози хустинкою. Лілія мовчки повернула за ріг і зайшла до жіночого туалету.
Олексій вийшов за нею, підхопилася й Альбіна.
– Ну що? – спитала вона.
– Сказав – нещасний випадок. Треба розібратися на місці, зняти показання у цих хлопців зі стройотряду, а потім уже її відпускати – вона ж такого може накоїти! Не можна її відпускати.
– Дикі люди, – тихенько погодилася з ним Альбіна Ігорівна. – Про чоловіка її чули?
Та, не дочекавшись відповіді, схаменулася:
– Піду, напевне, до неї, поговорю.
Вона відчинила двері й смачно матюкнулася – у туалеті було відчинене вікно, а в нішах ліворуч – порожньо. Перехилившись через підвіконня, вона подивилася на двір – а там нікого, лише різкий південний вітер свище між будівлями, надолужуючи своє.
Вона звикла все рахувати в зірках: багато – це зоряне небо, а небагато – кілька зірок, що з’являються першими. Лілія йшла вулицею, закинувши рюкзак за спину, і зірок перед очима все більшало й більшало: вона намагалася осягнути все, що сталося, і що їй тепер робити, і в якій послідовності.
Омрин загинув, і єдине, що їй лишалося, – розібратися з тими, хто йому не допоміг. З тими, хто не врятував її дитину, з усіма, хто був поруч, і нехай морські духи навіть не пробують натякати на давні борги – стара віра лишилася для тих, хто її тримається. А Лилєкей тепер було все одно – що старе, що нове мали відповісти за смерть сина. Дурну, погану смерть.
Вона хутко йшла поміж бараків, рухаючись якнайдалі від вулиць, де її могли б знайти. А вони шукатимуть, бо ця влада не дозволяє чукчам вбивати одне одного – скільки таких випадків було, коли забирали в тюрму тих, на чиєму боці була