Почувши своє ім’я, я здригнулася. Як давно він не називав мене так? Рік чи два? Я вже й не пам’ятаю. У нашому безіменному спілкуванні я завжди була «дочкою», а він «татком». Я встигла звикнутися з тим, що на моє ім’я ніби накладено якесь табу, уголос його вимовляти не варто, тож почала вже зачисляти себе до безіменних. Адже це таке щастя – бути ніким і нічим. Хіба так не краще: страждати, померти і не лишити по собі навіть сліду в пам’яті людській?
До їдальні увійшла Дарка, несучи поперед себе банячок з якимось киплячим варивом, що парувало, як паровоз, коли за ним клубочаться кільця диму. Ледь ізсунувши накривку, вона показала вміст – наваристий суп, в якому плавала, ніби пишаючись, нарізана великими шматками картопля, виднілися напівутоплені кільця цибулі й апетитно лисніли чималі заячі ніжки. Запахло м’ясним наваром. Ледь чутний струмінь чорного пахучого перцю виривався з банячка, а запарений лавровий лист додавав до букета ароматів таємничі східні відтінки. Кімната одразу наповнилася мішаниною запахів, що викликала легке запаморочення. Поки служниця насипала в тарілки суп, вивуджуючи з банячка ласі шматочки м’яса купленого вчора на ринку зайця і розпліскуючи на обрус ледь помітні жирні краплини, усі примовкли. Татко суворо глянув на дівчину, проте стримався від зауважень: страва мала такий апетитний вигляд, що він одразу наліг на їжу.
А я все ще не могла оговтатися після того, як почула своє ім’я, з яким були пов’язані спогади, мов пропущені крізь мутну шибу. Ось я вкладаюся спати, і наді мною схиляється матуся, яка пахне ромашкою, попри зимну погоду надворі; вона хоче поцілувати мене в чоло, сказати своїй любій дитині кілька слів, але промовляє лише: «Тетянко». А ось мій батечко, ще просвітлений і радісний, підкидає мене на дужих своїх руках, а я підлітаю вгору, немов на невидимих крилах, що звідкись узялися в мене, і я пурхаю все вище. «Тетянко!» Татків голос, чистий і глибокий, мов гуркітливий весняний грім, розкочується по лужку. Чи темна кімната, буцім зіткана з чорних ниток… Слабке полум’я свічки намагається розітнути чорну шаль, що огортає приміщення. Утім, недогарок здатний розтопити лише чорну смолу поряд з ліжком – вихопити смертельно бліде обличчя матусі, що лежить, прикута хворобою, уже котрий день. «Танюшо, Танюшо…» Її вуста, попечені смагою, насилу розтулялися, ніби зворушувані іржавим механізмом, аби видобути зсередини змученого тіла усього лише один звук – ім’я єдиної донечки. Боже, як страшно мені тоді було входити до неї в кімнату, де липка імла лякала мене і не можна було відчиняти вікна, бо матуся в ті дні вже не зносила сонячного світла. Тому я скрадалася до її смертельної постелі, повільно ступаючи по холодній дерев’яній підлозі, міцно стиснувши кулаки, аж кінчики нігтів упивалися в шкіру. Мені було так лячно! Ніби це я сама, а не матінка прощалася з життям. І тоді я обережно ступала на крок ближче до ліжка, вважаючи, що хвора спить. Мені просто хотілося доторкнутися до маминої долоні, струмуюче тепло у судинах якої усе ще зберігало їй життя. Але