Ми погодилися, що Шекспір – це і є мова. Вона, із її слів, була «схибнута на Шекспірі». Окрім припущення, що він був першим репером, я мало що міг додати, та й не було потреби, адже Поллі майже не зупинялася перевести подих, доки ми обходили оранжерею, розарій, альпійську гірку і щось під назвою «ґрот» – порожній бетонний замок із піску завбільшки з родинне авто, нерівномірно утиканий мушлями. Своїм низьким надтріснутим голосом вона спитала: «Чи мрієте ви зіграти якусь роль із Шекспіра? До якої школи ви ходили?» Жодна відповідь не була мені на користь, та я помітив, що в мене самого голос зробився, як у приємного молодого чоловіка – чемний і добре витриманий, без жодного натяку на роздратування, при тому що мої шанси взяти телефон танули. На той час коли екскурсію було завершено, Френ розмовляла з гарним, недбало причесаним хлопцем, їхні голови були зовсім близько, а його рука лежала на її плечі…
– Ромео і Джульєтта, – зітхнула Поллі. – Хіба вони не картинка? Гадаєте, вони глибоко закохаються у справжньому житті? Я вважаю, що це традиція, принаймні на час постановки. Творчий метод і все таке.
– Так, народ! – крикнув Айвор, жонглюючи. – До роботи!
Ігри з м’ячами, ігри з бамбуковими тростинами, ігри з пов’язками на очі, носовичками й капелюхами. Ми дерлися на скелю обличчям у підлогу й кулилися, як висохле листя у багатті, вилазили на спітнілі спини одне одного й місили обличчя партнерів, мов глину, своїми брудними пальцями, і весь цей час я боровся з парадоксом: як робити все це й не робити водночас. Потім ігри з мовою, історії, побудовані на одному слові за раз:
Колись…
Давно…
За…
Океаном…
Танцювали…
Танго…
Дванадцять…
Кумкватів!
І це доводило до сказу – щоразу, коли ми наближалися до чогось осмисленого та зв’язного, хтось вкидав якесь безумство й нісенітницю і перетворював усе це на ідіотизм…
Я…
Лоскочу…
Кожного…
Від…
Кого…
Дрімотно…
Пахне…
Вомбатами!
І