Та все ж глибокий неспокій висів у повітрі, і ми з Біллі лежали на наших койках, крутячись від тривоги, доки слухали голоси, якими він по черзі гаркав, скрикував, утішав.
– Гадаю, тато божеволіє, – сказала якось уночі Біллі. – Божевільний тато.
І це стало нашим таємним паролем для тих моментів, коли ми помічали, як він просто стоїть і нерухомо дивиться, дивиться.
Мама не здавалася. Заводила нових друзів, працювала більше годин. Вона здобувала похвалу й перепрацьовувала, змінювала одяг та зачіску, а тато це бачив і ставав нетипово злим і саркастичним. Вона завжди твердо й без сентиментів відстоювала ліві погляди. Нині ж її цікавило, чи можливо посадити літак нареченої на 18-те поле… Батьки тепер уникали дивитися одне одному у вічі, окрім тих випадків, коли мама відповідала на дзвінки на свій мобільний – мобільний! – телефон у неробочі години, і тоді вони зиркали одне на одного з ледь стримуваною люттю, доки вона говорила голосом, якого батько більше не впізнавав. Це не просто кохання згасало. Так само зникали повага й розуміння, а ми ніяк не могли цього зупинити, і страх за те, чим це може скінчитися, почав огортати мене й отруювати кожну мою думку.
Перед самим Великоднем мого останнього навчального року, одного нічим не примітного дня я повернувся до мовчазного будинку. Гадав, що будинок порожній, тож був ошелешений і голосно скрикнув, підійшовши до дивана й побачивши, що на ньому лежить батько. Його обличчя було червоне, руки сховані до рукавів джемпера.
– Мама пішла, Чарлі, – сказав він.
– Куди, на роботу?
– Вона зустріла когось іншого. Мені шкода.
– Про що ти кажеш, тату?
– Будь ласка, любий мій, не змушуй мене це казати. Вона пішла. Пішла з кимось іншим.
– Але ж вона повернеться, так? Вона повернеться?
Я бачив кілька разів, як плаче батько, але лише на вечірці чи весіллі, і то було сентиментальне почервоніння очей, а ніяк не жахлива гримаса. Таке теж траплялося, я впевнений, але за зачиненими дверима. Аж ось він згорнувся клубком, немов захищаючись від ударів, і хотів би я сказати, що інстинктивно обійняв його або спробував якось утішити. Натомість я стояв на певній відстані від нього – сторонній спостерігач, непідготований до дії та неохочий втручатися, надто переляканий, щоб зробити хоч щось, окрім як вибігти надвір, заскочити на свій велосипед і помчати звідси.
У двір саме в’їжджала Біллі, повертаючись зі школи.
– Що сталося, Чарлі?
– Піди й подивися на тата.
Її очі широко розчахнулися.
– Чому,