Відтак Майло дістав стос фотографій зі щорічного софтбольного матчу й пікніка для рідних і друзів із нагоди Дня Незалежності. На фото разом із Лі знов і знов з’являлися дві жінки. Одна з них була худою брюнеткою і мала напружене, тривожне обличчя; друга була пухкенькою рум’яною білявкою, що зазвичай тримала в одній руці келих із напоєм, а в другій – сигарету.
– То була Еллен, – сказав Майло про брюнетку. – Вона була сердита. Чому, не знав ніхто. Жінка з тих, які вміють висмоктати всі соки з гостей на дні народження, весіллі, Дні подяки, – і я бачив, як вона вбивала всі ці святкування. Хочу сказати, що вона пішла від Лі десь у вісімдесят шостому. Чи вісімдесят сьомому? Не пізніше. Інша була його другою дружиною. Медді. Коли я чув про неї востаннє, вона ще була жива. Мешкала в Елктоні. Вони з Лі добре прожили кілька років, а потім якось віддалились одне від одного.
– Він мав дітей? – запитала Рейчел.
– Від цих жінок – ні. – Майло якусь мить уважно дивився на неї з-за стійки, завівши руку за спину, щоб підкрутити щось на своєму дозаторі кисню. – Думаєте, ви його донька, так?
– Цілком у цьому впевнена, – сказала Рейчел.
– У вас його очі, – відповів Майло, – це вже точно. Вдайте, ніби я сказав щось кумедне.
– Що?
– Засмійтеся, – попросив він.
– Ха-ха, – сказала вона.
– Ні, по-справжньому.
Вона окинула поглядом бар. Там було порожньо. Вона гигикнула і здивувалась, як щиро це прозвучало.
– Це його сміх, – зауважив Майло.
– Тоді це однозначно, – мовила вона.
Він усміхнувся.
– Замолоду мені казали, що я схожий на Воррена Оутса. Знаєте, хто це?
Вона похитала головою.
– Кіноактор. Знявся в купі вестернів. І в «Дикій банді» теж.
У відповідь вона знічено стенула плечима.
– Хай там як, я дійсно був схожий на Воррена Оутса. Тепер мені кажуть, що я схожий на Вілфорда Брімлі. Знаєте, хто це?
Вона кивнула.
– Дядько з реклами «Квакер Оутс».
Він підтвердив:
– Так, це він.
– Ви дійсно на нього схожі.
– Так. – Він підняв палець. – І все ж, наскільки мені відомо, я йому не родич. І не родич Ворренові Оутсу. – Він трохи розвів великий і вказівний пальці. – Навіть трішечки.
Вона погодилася з ним, злегка кивнувши. На барній стійці було викладено життя однієї людини у фотографіях – так само як два роки тому влітку перед нею та Джеремі Джеймсом було викладено її життя. Знову колаж, який розповідав усе й не казав нічого. Рейчел підозрювала, що, навіть якщо людину фотографувати кожного дня її життя, вона все одно може приховати своє справжнє