– Джек Агерн.
Чоловік потиснув їй руку. Його рукостискання було набагато легше.
Від Джека Агерна сильно відгонило Старим світом. Його сорочка мала французькі манжети зі срібними запонками, що визирали з-під рукавів пошитого на замовлення костюма. Він був у краватці й мав бездоганно підстрижену бороду. Рука в нього була суха й не загрубла. Рейчел подумала, що він має оргáн і краще за більшість людей розуміється на класичній музиці та коньяку.
Він спитав:
– Ви – давні друзі?..
Втрутився Браян:
– «Друзі» – це було б надто сильно сказано. Джеку, ми знали одне одного десятиліття тому. Рейчел – репортерка на тутешньому Шостому каналі. Вона чудова.
Джек ґречно кивнув їй, виражаючи щось подібне до поваги.
– Вам подобається ця робота?
– Здебільшого так, – сказала вона. – А яка робота у вас?
– Джек працює з антикваріатом, – поспіхом сказав Браян. – Він приїхав із Мангеттена.
Джек Агерн усміхнувся.
– Через Женеву.
– Здається, я не знаю, що це означає, – промовила Рейчел.
– Ну, я живу на Мангеттені та в Женеві, але домом вважаю Женеву.
– Нівроку, еге ж? – сказав Браян, хоча в цьому й не було потреби, і позирнув на наручний годинник. – Треба йти, Джеку. Бронь на дванадцяту п’ятнадцять. Радий зустрічі, Рейчел. – Він нахилився і поцілував повітря біля її щоки. – Чув, ти виходиш заміж. Дуже радий за тебе.
– Вітаю. – Джек Агерн ізнову взяв її за руку та ґречно кивнув. – Сподіваюся, ви з вашим нареченим будете дуже щасливі.
– Бережи себе, Рейчел. – Браян уже пішов геть із відстороненою усмішкою і надміру ясними очима. – Дуже радий зустрічі.
Вони пройшли до Парк-стріт, звернули ліворуч і зникли з поля зору.
Вона, стоячи на тротуарі, замислилася над цією зустріччю. Браян Делакруа із 2001 року набрав трохи ваги. Йому це личило. Той Браян, із яким вона познайомилася, був надто худий, а шия в нього була надто тонка для його голови. Вилиці й підборіддя в нього були трохи зам’які. Тепер же його риси стали чітко визначені. Він досяг того віку – як вона здогадувалася, тридцяти п’яти років, – коли, напевно, почав скидатися на батька й перестав бути схожим на чийогось сина. Вдягався він незмірно краще й був щонайменше вдвічі гарніший, аніж 2001 року, а тоді він уже був доста гарний. Тож усі зміни в його зовнішності були на краще.
Але енергія, яку він випромінював, хай і замаскована люб’язностями, здавалась їй дещо нервовою та тривожною. То була енергія людини, що намагається нав’язати комусь таймшер[8]. Завдяки своїм пошукам інформації Рейчел знала, що він керує відділом міжнародних продажів і закупівель компанії «Делакруа Ламбер», і їй було сумно думати, що майже десять