– Це є, діточки, ваша українська читанка для третьої кляси народних шкіл, щойно випущена в Кракові й у Львові. Має вона дозвіл німецької влади, – говорив учитель, повільно листаючи читанку, – але для вас це не є важливо, лише для дорослих. А от розпочинається вона віршем, важливим для кожного з вас у цьому класі. Читай, Степане, – мовив урочисто й помалу пішов між рядами довгих лав.
Степан поклав пальчик під картинку з краєвидом села і схвильовано почав:
– Мово рідна, слово рідне! Хто вас забуває, той у грудях не серденько, тільки камінь має…
– …у цій мові нам минуле наше розказали, – піднесено продовжив Влодко, – тою мовою співали, гравшись, розмовляли…
– А тепер повторімо ті пісні, які готуємо для нашого українського свята. Ви не забули, що воно буде через тиждень? – зупинився вчитель.
– Ні, пане вчителю!
Ще ніколи недільна служба в Полнятичах не була такою велелюдною. На чоловічій стіні навіть не вистачило цвяхів для всіх шапок. Діти, вбрані, як на Великдень, з трепетом чекали свого виступу. Тепле сонце бабиного літа. Сріблясте мереживо павутини на багряних кущиках. Дзвінка тиша на землі і в небесах. На пагорб у центрі людського кола вийшов учитель Кіт. Промова його була короткою:
– Мої українські брати і сестри! Ми настільки закрились у своїх бідах, що не бачимо самих себе… Того, що нам потрібно. Скільки ми терпіли, а наші серця тремтіли. У кожному живе боягуз, який змушує приймати рішення, що вбивають у нас і людей, і українців. Треба просинатися! Не дозволяйте ні себе, ні ваших дітей нікому ображати. Будьмо сильними!
Люди шанобливо дивилися на вчителя. Він підкликав до себе учнів. Священник і вчитель стали перед хором..
– Ще не вмерла Україна, ні слава, ні воля… – розлилася велична пісня над пагорбами.
Натруджені сильні руки видали оплески, що заглушили передзвін по закінченні пісні. Натовп завирував емоціями. Усмішки, які так рідко з’являлися на обличчях. Сльози. Тільки не ті, щоденні. Сьогоднішні змінювали людей на краще. З ними витікав боягуз.
– В горах грім гуде, хоч зима паде, землю спороли гранати… – завів другу пісню дитячий хор.
Січові стрільці виринали з небуття і гнали по пагорбах недобрих вовків-загарбників. Опісля став у колі отець Ярко. Схвильовані люди ловили кожне його слово.
– В нашому житті важливою є віра в Бога. Не менш важливою є віра в себе. Маємо повірити, що можемо змінити своє життя на краще. Не поодинці, ні, – обвів поглядом людей, – а разом! Наступної неділі кличу всіх людей до доброї справи. Хто має коні – приходьте з возами, а на них насипте землю. Хто ні – з лопатами і в буденному одязі. А що буде – побачите. Вам сподобається та спільна справа, як і нинішній концерт!..
Шість днів тижня люди в селі мало відрізнялися: однаково тяжко працювали, однаково ходили на поля, доїли корів, пильнували дітей. Говорили однаковою