Батьки не виказали ні радості, ні навіть задоволення. Я подумала, що вони вже остаточно звикли до того, що я їду й вертаюся, коли мені хочеться, що дедалі більше відчужуюся від родини, що мені байдуже до їхніх турбот, як вижити. І мені здалося цілком нормальним, що лише батько трохи схвилювався – він завжди нервував перед майбутніми подіями, до яких не почувався готовим.
– Це що, університетський професор приїде до нас додому? – роздратовано спитав він.
– А куди ж іще? – розсердилась мати. – Як інакше він проситиме у тебе руки Ленуччі, якщо не приїде сюди?
Як завжди, вона здалася мені кмітливішою від нього, більш конкретною, рішучою аж до безтактності. Але після того, як вона гримнула на нього і він пішов спати, а Еліза, Пеппе та Джанні постелили собі на кухні, я змушена була змінити думку. Очі її налились кров’ю, і вона накинулася на мене й засичала тихим, але все одно сварливим голосом: «Для тебе ми ніхто, ти все нам розказуєш в останню хвилину, синьйорина вважає себе бозна ким, бо, бачте, вивчилась, бо пише книжки, бо йде за професора, але, люба моя, ти вийшла з мого живота, ти плоть від моєї плоті, тому не носи себе високо й не забувай, що ти не одна така розумна, що це я виносила тебе, а тому така ж розумна, а може, і розумніша від тебе, і я б теж досягла того, що й ти, якби мала можливість, зрозуміло?» Відтак, на тій же хвилі люті, спершу закинула мені, що це через мене брати й сестра поганенько вчаться в школі, бо я поїхала геть, думаючи тільки про себе; тоді попросила в мене грошей, точніше, поставила вимогу: сказала, що їй треба купити Елізі пристойну сукенку і зробити в помешканні ремонт, адже я змушую її приймати тут свого нареченого.
Лемент про шкільні негаразди братів і сестри я пустила повз вуха. Гроші ж дала відразу, хоч про ремонт то була неправда – вона вимагала їх у мене завжди, годився будь-який привід. Вона ніяк не могла пережити – хоч ніколи цього відкрито не казала, – що я тримаю гроші на пошті, а не віддаю їй, як це я робила ще за тих часів, коли на прохання хазяйки магазину канцтоварів возила її дітей на море або працювала в книгарні на вулиці Меццоканноне. Можливо, подумала я, вона поводиться так, ніби мої гроші належать їй, бо хоче переконати мене, що я теж належу їй і, навіть якщо вийду заміж, все одно завжди належатиму їй.
Я залишалась незворушною і, як відступне, пообіцяла провести в дім телефон і купити на виплат телевізор. Вона непевно глянула на мене з раптовим захопленням, яке сильно контрастувало з тим, що вона говорила мені щойно.
– Телевізор і телефон у нашому домі?
– Звичайно.
– І ти за них платитимеш?
– Так.
– Навіть після одруження?
– Так.
– А