з гривою розкиданого волосся, що теліпалося за вітром, – одягнена в білу сорочку, розстебнуту на два ґудзики, так, що видно тугу лінію грудей, круглих, здавалося, незайманих, що дихали під тканиною вільно, піднімалися живими горбками. Аби він знався на жінках, то неодмінно сказав би, що вона чарівна, розбещена, з тією тінню порочності та розквіту юного тіла, від якого несе нестримною силою, безпутством і невловимим твоїм щастям. Але він розумів, що сьогодні з ним щось таки трапилося; що він ніколи не буде вчорашнім. І тоді він побачив другу жінку, вірніше, дівчину років п’ятнадцяти, десь його ровесницю. Вона виглядала не то старшою, не то щось дивне було у всій її поставі. Вона була одягнута в сині джинси, тонкий светр, що обтягував її фігуру з округлими формами; її обличчя свіже і чисте, наче виліплене з одного шматка, оздоблене велетенськими яшмовими очима, і усмішка кривавих слимаків повзала устами. Потім у повітрі щось завищало. Льопа аж підскочив, писнувши: «Мої свинки!» Один, закатавши рукави, душив свиню, вивалявши білу сорочку в лайні та землі. Другий відігнув ногу і загнав багнета. Свиня тільки гребонула кізяками, випустила останній протяжний виск. Тоді білявка сіла на перегнуту шестину, зачовгану до блиску, і розстебнула третього ґудзика, так, що було видно набубнявілий брунатний, задертий догори сосок. Вона покусувала травинку, виставивши довгі ноги у чорних панчохах. Отут згори поволі почав сходити чоловік. Тоді всі зрозуміли, що то, напевне, Лаврентій, бо нікому до цього гиблого, порожнього місця не було діла. Він зійшов хутко з гори і за якихось півгодини порівнявся зі свинарником. Чоловіки вже розпатрували свиню, а дівки мовчали, та, що старша, раз по раз зморгувала на Андрія, який намагався вчитатися в книгу: у животі бурчало, перло газами. Лаврентій увійшов на подвір’я, коли тельбухи повіддавали Льопі і він, кланяючись, подався їх закопувати. Несподівано для всіх Лаврентій упав на спину, закричав, згрібаючи у жмені землю:
– Завтра! Завтра! Не повторіть завтрашній день…
А чоловіки стояли та сміялись. Нарешті двоє відійшли від гурту, взяли Лаврентія за руки та ноги і віднесли в тінь.
– Хорош дурня валяти!
Білявка усміхнулася, її фіолетові очі горіли двома іскрами, притрушеними сірим попелом.
– Він вам треба…
Чорнява гасала травою, а чоловіки рубали м’ясо великими ножами, скидали до мідного тазика і негучно перемовлялися, позираючи на його батька.
3. Він-бо спасе тебе від сітки птахолова і від погибельного мору.
4. Він тебе покриє крилами своїми, і ти втечеш під його крила;
щит і забороло – його вірність.
Він дихав тяжко, сходячи гарячим тваринячим потом. І навіть тоді, коли вантажівка, обіймаючись теплим повітрям і пилом, рушила, керована міцною батьковою рукою, навпрошки додому, його не полишало трепетне твариняче благовоління перед невідомими людьми, одягнутими у білі сорочки. Це відчуття було терпким, пекучим, як дешевий портвейн. За лісом вже грала сумна музика духового оркестру. Музиканти – пожежники
