– Та-ак, мені що – міліцію кликати?
Міліцію? Цього ще мені бракувало. Але викинути отак ні сіло ні впало аж шістдесят вісім карбованців? Не на того напали.
– Давай, клич, – кидаю байдуже і беруся за те асорті. Якщо вже гудіти, то хоч на ситий шлунок.
Зала поволі вилюднюється. За кілька хвилин біля столу виростають дві постаті. Офіціант і… мій знайомий міліціонер.
– Привіт, – каже Микола і, повернувши голову до офіціанта, додає: – Осічка, Вася.
– Як то?
– А так. Осічка. Наш чоловік. Навару не буде.
– От чорт! – всміхається офіціант. – А я думав, рагуль якийсь. Як і ті… Да-а… Ну, нічо… А ти тоже, – хляпає мене по плечу. – Ти тоже – х-хе! – дайош! Сказав би зразу, я б і… То, може, пару грам?
– Ну, принеси, коли не жалко, – погоджується міліціонер і сідає біля мене. – Та прибери тут.
– Айн момент! – не знати чого тішиться Вася, збираючи порожні пляшки.
– То ви разом працюєте? – підморгую Миколі, коли залишаємося самі.
– З дурнем попрацюєш…
– Та чого. Спосіб не з найгірших.
– Ну да. На хліб заробляємо.
Тим часом Вася пурхає метеликом. Ось він уже наливає з графинчика, ось підсовує салат, ставить свіжу тарілку асорті, потім перехиляє келишок горілки за наше здоров’я і щезає.
Сидимо в порожній напівтемній залі.
– То ти що, дійсно про ті годинники не знав нічого? – питає Микола.
– За кого ти мене маєш? – відказую діловим тоном. – Якби я взявся, усе було б шито-крито. Навіть ти нічого не занюхав би.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.