Пообідали на узліссі молодого ліска. Це було надзвичайно красиве місце – щось подібне до цього Станко бачив у дитинстві на картині одного бродячого торговця. Пишні крони, мереживна тінь на високій траві, далекі пагорби, заплямовані зеленню кущів… Іліяш наминав за обидві щоки хліб із сиром і голосно міркував, що непогано б завтра зловити в сильце перепілочку.
Станко поглядав на нього з осудом. Небезпечний похід дивним чином нагадував розважальну прогулянку з пікніком; дорога лежала, як у приказці мовиться, «оксамитом», і ні труднощів, ні, тим більше, небезпек не було і сліду.
Іліяш базікав, а Станко згадував, як натхненно той розписував злигодні майбутнього шляху. На двадцять золотих можна ціле господарство купити… Ціле господарство! Спритно браконьєр собі ціну набив… Завтра перепілочку зловимо, післязавтра – куріпочку, потім зайчика чи ще кого… А там і замок – усі ці перекази щодо пасток можуть виявитися балаканиною, а ти, Станку, викладай гроші на бочку!
Іліяш змахнув крихти зі своєї безрукавки, на якій подекуди залишилися напівстерті цятки крові. Станко згадав, як болісно соромно було йому вчора, як він стояв, не наважуючись повернутися до корчми, де щойно розбив приятелю ніс… І тоді Віла…
– Вставай-но, – усміхнувся Іліяш, помітивши, як якась мрійливість заволокла до того похмуре обличчя Станка. – Сонечко високо, мила далеко, як у пісні співається… Чи ти передумав і не хочеш більше вбивати тата?
Станко зціпив зуби і встав.
Швидко і безтурботно вони йшли ще кілька годин, і сонце схилилося на захід, і Станко абсолютно впевнився, що Іліяш його обдурив. Стежка випірнула з одного гайка, щоб пірнути в інший; розділяв їх пишний, усіяний квітами луг – жодна сільська дівчина не втрималася б від спокуси негайно сплести віночок.
Ледве супутники ступили на цей луг, як Іліяш став наче вкопаний. Станко, звичайно ж, зробив два зайві кроки і мало не налетів на жорстку браконьєрську спину.
– Ромашко-ромашко, розкажи мені: мене люблять ачи ні… – почув Станко бурмотіння провідника.
І тоді, роздратований і злий, він відсторонив Іліяша з дороги і гордо рушив через луг, усім своїм виглядом показуючи, що вивів шахрая на чисту воду.
– Стій!!
Вигук пролунав різко, ніби батогом хльоснули. Станко, не встигнувши зміркувати ще, в чому річ, завмер із піднятою ногою.
Іліяш не сміявся. Блідий, він схопив Станка за барки:
– Куди?! До праотців захотів? Як домовлялися, шмаркачу: я попереду, ти за мною!
Станко розгубився і тому ні слова не сказав у відповідь.
Іліяш відпустив його, став, упершись своєю палицею в землю, і втупився у зелений луг, ніби побачивши на ньому зграю привидів.
Кілька хвилин обидва мовчали. Станко тупо дивився то на провідника, то на смарагдові