– Я хочу взяти з собою своїх дітей, Мустафу. Нехай будуть ближче до Пророка.
– Бережи їх… Це дуже важка і небезпечна подорож, через пустелі та гори. Там і розбійники, і звірі дикі. Я тобі дам хорошу охорону.
Розмовляли, не дивлячись одне на одного. Море розбивалося біля їхніх ніг.
Гори, випалені вулканічним вогнем, підносилися до неба. Кам’яна пустеля дихала жаром. Попереду йшов бедуїн у білому бурнусі, за ним Роксолана, Мустафа, охорона. Люди були виснажені, на жінці подерся одяг, але вона вперто йшла вгору.
Увечері на кам’яному плато розбили табір. Потомлені люди, всі, окрім варти, спали, а Роксолана сиділа, дивлячись на тривожно-кривавий захід сонця. Потім перевела погляд на сплячого Мустафу.
Наставала ніч. А вранці Роксолана, з чорними колами під очима через безсонну ніч, сказала Азі яничарів:
– Я хочу піднятися на вершину цієї святої гори. Помолитись. А ви залишайтеся тут.
Упав на коліна мужній воїн:
– Даруйте, могутня султанше Роксолано Хюррем, великий султан наказав супроводжувати вас усюди… І ви до того ж утомилися… Чи не краще повернутися в табір, де вас чекають діти…
Але Роксолана була непохитна:
– Тут уже недалеко.
Коли вона відійшла досить далеко, Мустафа скочив на ноги і кинувся за нею. Дорогу йому хотів перепинити ага, але спритний царевич вислизнув із його обіймів і гнівно крикнув:
– Як ти смієш! Я піду з Роксоланою! А вам наказую чекати нас тут!
Султанша зупинилась і мовчки чекала хлопчика. Стражник низько схилив голову перед спадкоємцем престолу…
Коли дерлися на вершину ледь помітною стежкою, Роксолана увесь час поглядала на хлопчика, який спритно піднімався, чіпляючись за гостре каміння.
Над ними висіло небо, вицвіле від спеки. Кружляв орел. Під ними розкинулися дикі скелі найрізноманітніших форм і кольорів – нібито якийсь гігантський скульптор створив тут образ первозданного хаосу.
Усе ближче до вершини… Раптом зблідла Роксолана – оступилась і зрушила камінь, який ударив по руці хлопчика. Він закричав, утратив рівновагу і покотився до краю прірви. Але в останню мить учепився однією рукою за гострий камінь. Друга його рука і ноги ковзали гладенькою скелею, не знайшовши опори.
– Роксолано… – крикнув. – Роксі…
А султанша стояла нагорі, нерухомо. Секунди перетворилися на вічність. Заплющила очі. На її обличчі відбивалася страшна боротьба, яка відбувалась у душі… Вона насилу розплющила очі – у них був вираз смертельної муки.
– Допомо… – кричав хлопчик, не маючи можливості видертися на плато. Камінь під його рукою хитнувся…
Подивився на Роксолану – очі їхні зустрілися. Здригнулася. Вона кинулася до Мустафи, в останню мить схопила його, притягла до себе. Обійняла, пригорнула до грудей…
Коли спустилася вниз, запитала бедуїна-провідника:
– На цій горі живе дервіш, який передбачав появу султанші Місафір. Де його знайти?..
Ішла