– Чи нема чого, голубко? Ми найшлися, стали, як ти кажеш, «самими собою», ми щасливі, але, Ево…
– Але що, голубе? Ми ж не скажемо нікому про нашу любов, наші заручини, правда? – притулилася до нього, як кітка.
Він не відповів.
– Юліяне? – і заглянула йому в очі.
– Ти не сказала би нічого?
– Я – ні. А ти?
– Я – мужчина. Я відповідаю за свої вчинки.
Вона помовчала хвилинку і додала тихше:
– Мій батько не вибачить мені.
– Саме батько… саме він.
– Ево!.. – почули нараз близько неї захриплий голос бабуні.
– Бабуню!
Широка, мов надуте вітрило, з розпростертими з-під шовкової мантилі обіймами, наступала бабуня Орелецька просто на них.
– Змилуйся, Ево, як можна мене так залишати! Я спала без надзору коло води і мало-мало не скотилася в глибінь, а ти пішла з паничем на прохід? Не подумала ти ані на хвилину, що мене могла і смерть коло води… Гніваюся, Ево…
Бабуня сильно засопіла.
– Не на прохід ходила я, бабуню, а в ліс, просто в «казку», і вертаємось звідтіля, як бачите. Успокійтесь, бабусенько, – успокоювала живо підхлібним голосом Ева. Юліян стояв мовчки.
– Слава Богу, що вам нічого не сталося. Чи не чули ви, як ми співали? Півголосом, стуленими устами… Пан Юліян Цезаревич прийшов мене відшукати у «посольстві» від о. добродія…
– І тепер прошу пань, – вмішався тут Юліян, – вертатись до хати. А що ми добродійку бабуню залишили на часок без огляду – це тільки моя вина.
– Не беріть на себе вини, пане Юліяне, я, може, ще більше винна, ви хотіли вертатись, а я… – докінчила молода дівчина.
Бабуня завернула припухлі від сну очі на молодця і всміхнулася ласкаво.
– Ева – пустунка, хто її не знає! А ви, як поважний мужчина, не зчудуєтеся, що стара бабуня аж сюди зайшла, щоб у холоднім затишку під лісом передріматися. Такі більші прийняття парохіян вимагають багато труду, надзору, то й мене утома з ніг звалила, то мушу конче лягти, щоб себе сном скріпити.
В хаті йшла забава між молоддю свобідно. Грали у «фанти» і напереміну танцювали. Коли бабуня й Ева з’явилися між гістьми, добрий настрій ще піднявся. О. Захарій повеселішав, бабуня Орелецька поплила у своїй фалдистій сукні між старші пані, якби щойно з другої кімнати вийшла, Юліян зайшов між чоловіче товариство. Він стежив очима за о. Захарієм, був блідий і поважний. Хотів з душпастирем на самоті поговорити кілька слів, але спочатку не було нагоди. Коли о. Захарій залишився на хвилину сам, він приступив до нього і заявив, що, коли буде можливо, він просив би висповідати його.
О. Захарій подався, майже заляканий, крок назад.
– Коли? – спитав.
– Хоч би і нині, отче.
– Тоді… – о. Захарій, приглянувшись молодцеві ліпше, спитав:
– Що з вами, Юліяне…? Ви бліді чи хорі, чи, може, маєте з ким поєдинок?
– Ні, нічого, я хочу свій останній тягар з душі зсунути.
– А, так? – відповів душпастир вже спокійніше. – Ви сьогодні