Василь Симоненко. Игорь Коляда

Олесик вже був – раптом цей Андрій появився. Прийшов покаяться. Просився, щоб Ганна Федорівна назад прийняла. А Василь вже ж це все пережив і сказав йому: «Щоб ми тебе, батьку, не бачили! Я тебе не знав і тепер до побачення!». Вони не сварилися. Василь його провів на вокзал і все. А мати – це феномен. Вона прожила 90 років і жодного разу не давала ознак, що вона закохалася, чи привела Василеві нового батька. Це феномен був однолюбства. Вона цього гуляку любила. І не зрадила до самої смерті»[5].

      Згодом Ганна Федорівна, підсумовуючи свої стосунки з Василевим батьком зазначить: «То не батько, а вітер, прилетів – і полетів, а нам із малим Васею завдав багато болю і клопоту»[6]. В одному із віршів Василь Симоненко напише: «В мене була лиш мати, / Та був іще сивий дід, – / Нікому не мовив «тату» / І вірив, що так і слід».

      Після війни до Ганни з сусіднього села Новаки засилав сватів високий кремезний, із синіми, як весняне небо, очима, Олексій Дмитрович Лисенко. Селяни позитивно його характеризували: розумний, хазяйновитий, роботящий. Ганна за Олексія не пішла, хоч той хотів усиновити Василька. Вона усталилася на думці не виходити заміж. Вважала, що тільки за таких умов свій вільний час зможе присвятити вихованню сина. Своєму свідомому вибору ніколи не зраджувала. Василь залишався єдиною радістю, вогником, що грів її душу.