Для нападу на сусідів чи – навпаки – захисту від таких нападів одноплемінники змушені були гуртуватися й обирати собі військового керівника – вождя. Під час війни під його проводом воювали усі одноплемінники, а щоб ворог не міг напасти зненацька, вождь зазвичай створював невеличкий, але постійний озброєний загін із найкращих вояків – дружину. Для дружинників війна була головним заняттям, на власне господарство в них просто не вистачало часу, а згодом вони й самі починали вважати працю селянина не гідною «справжнього вояка».
Вождь зулусів і його військовий загін. Фото кінця XIX ст.
Поступово вождь перетворювався на постійного провідника племені. Більша частина військової здобичі перепадала вождеві та його дружинникам. Вони ставали заможнішими за своїх одноплемінників, поповнюючи лави знаті. А озброєній знаті вже легше було нав’язувати свою волю решті громади.
Жезл вождя або жерця, знайдений в долині Нагал Мішмара (Музей Ізраїлю)
3. Поява рабства. Під час воєн переможці захоплювали не лише майно переможених, а й часто брали у полон їх самих. У найдавніші часи полонених вбивали – адже навіть позбавлений зброї ворог міг бути небезпечним; до того ж, його доводилося ще й годувати. Згодом бранців почали утримувати – як заручників або ж заради викупу. В очікуванні викупу такі полонені змушені були самі собі здобувати їжу. Врешті-решт стало зрозумілим, що бранець може працювати не лише для себе, а й для тих, хто його захопив. Бо навіть за тодішнього рівня розвитку господарства будь-яка людина виробляла вже більше, ніж було необхідно для її особистого виживання.
Полонених почали перетворювати на рабів, або ж невільників. Вважалося, що й сам раб, і усі продукти його праці були власністю його господаря. Невільник мав виконувати усі накази і навіть забаганки господаря, який в разі непослуху міг його покарати. Рабу доручали важчі та брудніші роботи, проте в усьому іншому його становище нагадувало становище молодших родичів, які теж мали підкорятися волі батька без жодних заперечень. Зрозуміло, що мати рабів могли лише вожді та представники знаті. Однак невільників у них теж було небагато – хоча б тому, що більшу кількість рабів важко було утримувати в покорі.
Бранець-раб. Фігурка, знайдена в Мерое (Музей Волтерса)
Рабами ставали не лише полонені. Іноді до неволі потрапляли незаможні сусіди, які не мали можливості вчасно повернути борги. Згодом рабів почали купувати або вимінювати. Рабами зазвичай ставали і діти невільників. Проте загалом рабів у патріархальному суспільстві було мало, і сам стан неволі вважали швидше винятком, нещасливим випадком.
4. Від віри до релігії. З ускладненням суспільного життя змінювалися й уявлення людей про навколишній світ. Первісна віра у духів і шанування ідолів перетворювалася на релігію – впорядковану систему поглядів на світобудову і життя