Три співці свого життя. Казанова, Стендаль, Толстой. Стефан Цвейг

в ті ж в’язниці, де сам сидів в молодості й опис яких зробив його відомим. Так, розмальований, як чепрак, шевальє де Сенгаль, улюбленець жінок, перетворився в Анджело Пратоліні, відвертого, жалюгідного донощика й негідника; колись обсипані діамантами пальці довбуться в брудних справах і розбризкують чорнильну отруту і жовч направо й наліво, поки Венеція не вирішує нарешті звільнитися від цього набридливого сутяги стусаном ноги. Про наступні роки відомостей немає, і ніхто не знає, якими сумними шляхами рухалося напіврозбите судно, поки не зазнало нарешті повного краху в Богемії; ще раз кочує цей старий авантюрист по всій Європі, розливається солов’єм перед багатими, пробує свої старі фокуси: шулерство, кабалістику й звідництво. Але боги-покровителі його молодості – нахабство та впевненість у собі – залишили його, жінки сміються йому в зморшкувате обличчя, він більше не підіймається, він тяжко коротає дні в ролі секретаря (і, ймовірно, знову шпигуна) при посланнику у Відні, жалюгідний писака, непотрібний, небажаний і вічно гнаний поліцією гість всіх європейських міст. У Відні він нарешті зібрався одружуватися з німфою з Грабена, щоб завдяки її прибуткової професії бути трохи більш забезпеченим; але й це йому не вдається. Нарешті, багатющий граф Вальдштейн, адепт таємних наук, дізнається в Парижі про

      poete errant de rivage en rivage,

      Triste jouet des flots et rebut de naufrage[54],

      сердобольно його відшукує, знаходить задоволення в розмові з постарілим, але все ще цікавим циніком і милостиво бере з собою в Дукс на посаду бібліотекаря, а заодно й придворного блазня; за тисячу гульденів щорічної платні – правда, завжди викупленого наперед у лихварів – купують цей курйоз, не переплачуючи за нього. І там, у Дукса, він живе – вірніше, вмирає – через тринадцять років.

      У Дукса раптом з’являється, після довгих років перебування в тіні, цей образ, Казанова або, скоріше, хтось, хто невиразно нагадує Казанову, його мумія, висохла, худа, колюча, замаринована у власній жовчі, дивна музейна реліквія, яку граф охоче демонструє своїм гостям. Ви скажете, що це випалений кратер, потішний і безпечний, сміховинно холеричний уродженець півдня, він повільно гине від нудьги в богемскій клітці. Але цей ошуканець ще раз дурить світ. Коли всі думають, що з ним уже покінчено, що його чекає лише кладовище й труна, він у спогадах знову відтворює своє життя й хитрою авантюрою пролазить у безсмертя.

      Портрет Казанови в старості

      Altera nunc rerum facies, me quaero, nec adsum.

      Non sum, qui fueram, non putor esse: fui[55].

Підпис на його портреті в старості

      Роки 1797—1798. Кривава мітла революції покінчила з галантним століттям, голови християн короля і королеви[56] скотилися в кошик гільйотини, і маленький корсиканський генерал[57] послав під три чорти десять дюжин князів і князьків, а з ними й панів венеціанських інквізиторів. Тепер читають не енциклопедію, не Вольтера і Руссо, а тріскучі бюлетені з театру військових дій. Великий піст покрив попелом