Бій з демоном: Гельдерлін, Кляйст, Ніцше. Стефан Цвейг

уявити собі скромного юнака в строгому вбранні протестантського магістра, який задумливо бродить монастирськими коридорами в чорному одязі без рукавів, з білим збористим коміром. Він нагадує музиканта, – можна навіть вловити деяку схожість з юнацьким портретом Моцарта, – і таким охоче малюють його шкільні товариші. «Він грав на скрипці – правильні риси його обличчя, м’який його вираз, стрункий стан, його акуратний, чистий одяг і цей безсумнівний відбиток піднесеного у всій його суті – закарбувалися в моїй пам’яті навіки». Важко уявити собі різке слово на цих ніжних вустах, нечистий помисел у мрійливому погляді, низьку думку на благородно піднесеному чолі, але так само важко поєднувати веселощі з аристократично м’якою стриманістю цього вигляду, і таким, боязко захованим у себе, наглухо замкнутому в собі, описують його товариші: ніколи він не приєднувався до спільноти, і лише в трапезній, у колі друзів, захоплено читає вірші Оссіана[31], Клопштока[32] і Шиллера або музикою висловлює свій мрійливий екстаз. Не будучи гордим, він створює навколо себе непомітну огорожу: коли він, суворий, стрункий, виходить з келії, немов назустріч комусь незримому, вищому, їм здається, «ніби Аполлон проходить по залі». Навіть у далекому від мистецтва, скромному синові пастора, який написав ці слова, образ Гельдерліна мимоволі викликає спогад про Елладу, його таємну вітчизну.

      Але тільки на мить так яскраво, немов освітлений променем духовного світанку, виступає його образ із грозового мороку його долі, божественний образ із божественного неба. До нас не дійшли його портрети в зрілому віці, – неначе доля забажала зберегти нам Гельдерліна тільки на світанку, тільки сяючий лик вічного юнака, приховавши від нас чоловіка (яким він насправді ніколи й не був), а вже потім – під збляклою, висохлою маскою здитинілого старого. У проміжку – таємниця і морок: лише за усними переказами можна здогадуватися про поступове згасання голубиного блиску, яке оточувало цей дівочо-цнотливий вигляд, про відліт піднесено-окриленої, сяючої юності. Та «чемність», яка полонила Шиллера, застигає в судомній напрузі, лякливість перетворюється на мізантропію: у потертому однострої домашнього вчителя, останній за столом, по сусідству з оплаченою лакейською лівреєю, він привчає себе до принижених, раболіпних жестів: боязкий, заляканий, змучений, безпорадно страждаючи від усвідомлення своєї духовної сили, він втрачає вільну, дзвенячу ходу, яка ніби на крилах ритму несла його по хмарах; водночас і внутрішня рівновага полишає його. Гельдерлін рано стає недовірливим і підозрілим, «найнезначніше, швидкоплинне слово могло його образити», двозначність становища робить його невпевненим у собі і перетворює його зранене, безсиле самолюбство в суміш гіркоти і впертості, глибоко затаєну в грудях. Все наполегливіше він приховує свій внутрішній світ від грубощів розумової черні, якій він змушений служити, і поступово ця особиста догідливість всмоктується в його плоть і кров. Тільки безумство,