Листи до Феліції (1913). Франц Кафка

відразу в трьох примірниках, адже, як мені здалося, в розмноженому вигляді вона дещо втрачає в страховинності. Не знаю, що з собою вдіяти, цей спалах надає мені весь час вигляду божевільного, обличчя перекошене, очі вирячені і скляні. Не лякайся, кохана, зовні я геть не такий, ця картка ні до чого, не думай носити її з собою, незабаром я пришлю іншу. В житті я принаймні вдвічі гарніший, аніж на цьому знімку. Якщо, втім, Тобі і цього здасться мало, тоді справи мої кепські. Як мені тоді бути? А взагалі-то одна цілком схожа моя фотографія в тебе є; як я змальований у своїй маленькій книжечці [Споглядання], такий я насправді і на вигляд, чи, принаймні, такий вигляд мав недавно. І таким, хочеш Ти того чи ні, я Тобі належу.

      Франц

4.01.1913

      І знову погано, геть погано працював, кохана! Щоразу одне й те саме – ну не дає себе утримати, вислизає з рук, наче щось живе!

      Подумай тільки, тепер уже і на листи експресом покладатися не можна, Твій терміновий лист прийшов учора мені на роботу ввечері, і я, отже, отримав його тільки сьогодні вранці. Як же такий лист прискорює підйом по сходах, як змушує тулитися до вікна (за чверть дев’ята, ще досить темно), з якою легкістю спонукає на згідні, неуважно безтурботні кивки у відповідь на всі, в тому числі і найсумнівніші, питання, з якими, побачивши в читанні листа зручний привід для обговорення робочих потреб, з усіх боків поспішають до тебе колеги!

      А потім прийшов другий лист, і ми були разом у Франкфурті, і обіймали вже не порожнечу кімнати, як раніше, а одне одного. Але в питанні моєму, кохана, Ти найгострішу частину таки оминула. Якщо вже грати, то по-чесному, Ти повинна бачити мене таким, як є, і в поганому, і в хорошому, мені легше, Ти у мене незмінно добра й кохана!

      Але саме зараз, по правді сказати, я в нестерпному настрої, і єдине, що є в мені хорошого, так це злість на самого себе. Я погано писав, наслідком чого стає заціпеніння, що поступово мене охоплює. Ні втомлений, ні сонний, ні сумний, ні веселий, я просто не відчуваю в собі сил одним поривом бажань перенести Тебе до мене, хоча, як на те, саме зараз праворуч від мене стоїть порожнє крісло, а я як в ланцюгах і не можу звільнитися.

      Так само приблизно було б і в нашій франкфуртській історії. Всупереч Твоїм припущенням, зі мною нічого б не сталося, нічогісінько, просто я тихо лежав би в своєму ліжку, дивлячись, як стрілки годинника, залишеного на кріслі біля ліжка, наближають, відміряють і благополучно поминають час нашого побачення. У мене не було б ні вибачень, ні виправдань, нічого, крім почуття провини. Враження, яке я справляв би на Тебе в такому стані, схоже на враження від інших моїх листів, відповіді на які Ти починаєш словами: «Франце, ну що мені накажеш з Тобою робити?»

      Я замучив Тебе своєю впертістю? Але чим же ще, як не упертістю, здатен упертюх переконати себе в тому, що йому і справді дісталося неймовірне, небом дароване, одного прекрасного серпневого вечора явлене йому щастя?

      Франц

      Я не знаю, чи підеш Ти до контори на Водохреща, тому я надішлю цей