Авжеж, кохана, зауваження в моєму недільному листі. Воно ні до чого, я мушу його згадати ще раз. Воно дуже зле, чи не так? Ні, Ти в цьому зовсім не унікальна. Скажи, як могло з кимось статися таке? Кохана, я прошу Тебе ще раз, даруй мені, кажи все, не залишай у собі ані краплі жовчі на мене, скажи мені ще раз виразно, що Ти пробачила, скропи зауваження чорнилом і напиши мені, що це сталося. Я полегшено зітхну. Який чорт водив тоді моєю рукою!
Уявляєш, Феліціє, вже початок на четверту ночі! Багато бачив, дещо чув, але нічого такого, що б вартувало доброго сну. На добраніч, кохана моя. Як спокійно Ти спиш, а Твій суджений тим часом бозна в якій далині вештається. Подобаються Тобі такі картки, як-от ті, що доклав? Та голяка у кутку на світлині – Оттла.
Франц
[На берегах] Фото мені треба назад, я його вкрав у Оттли.
Тільки що, кохана, вперше за значний проміжок часу знову чудово посидів за читанням. Ти в житті не здогадаєшся, що я читав і що так мене потішило. Старий річний комплект «Gartenlaube»[22], ще за 1863 рік. Не те щоб я читав щось конкретне, просто повільно перегорнув 200 сторінок, розглядаючи ілюстрації (через дорожнечу відтворення тоді ще рідкісні) і лише де-не де читаючи, коли траплялося щось надто цікаве. Мене раз у раз тягне в минулі часи, і насолода пізнавати людські стосунки й образ думок в уже закінченому, віджилому, проте ще абсолютно зрозумілому вигляді (Господи, 1863 рік, це ж якихось 50 років тому!), проте вже не будучи в стані пережити їх по-справжньому, в подробицях, знизу і наче зсередини, це є насолода грати ними на свій розсуд і по своїй уподобі, – ця суперечлива насолода для мене неймовірно заманлива. Я раз у раз читаю старі газети і журнали. А потім – ця стара добра, зворушлива, вся ще завмерла в очікуванні Німеччина середини минулого століття! Тісний маленький світ, близькість сусідства, яку кожен відчуває до кожного, видавці до передплатників, письменники до читачів, читачі до великих авторів (Уланда, Жан Поля, Зойме, Рюккерта, «Барди і браміни Німеччини»[23]).
Сьогодні я нічого не писав, і варто було мені відкласти книгу, як зараз же на мене налягла невпевненість, яка ступає у слід неписанню, наче його злий дух. Тільки добрий дух міг би його відігнати, і йому довелося б бути геть близько коло мене і вставити своє слово, яке мало неабияку вагу, що втрата вечора, коли я нічого не писав (а отже, нічого поганого), не минеться даремно (як воно є насправді, але мусять бути якісь уста, що посміхнуться на ці рядки у неділю вранці і що їм я в усьому вірю), і чи не втрачу я, бува, свою здатність писати, у всій її сумнівності, через один невикористаний вечір, як я дрижу від всеосяжного страху, сидячи дуже самотньо за своїм столом (у опалюваній вітальні, хазяєчко!). Я був надто стомлений, щоб писати (насправді не надто стомлений, але боявся дуже стомитися, ну, як-не-як вже перша ночі), вчора я дістався домівки лише о 3-й ночі, але й тоді мені не засиналось,