– Та розігни ж.
– А на який біс?
– Розгинай, не бійся.
Стенувши плечима, Чонкін розігнув. Він не знав цього нехитрого жарту і не зрозумів, чому всі сміються.
– От свистун, – сказав Штик. – Генерал, орден…
– Не віриш? – образився Чонкін. – Та осьдечки ж вона, дірка.
– За цвях зачепився, – сказав Штик.
– Штик! – гукнули йому знизу. – Згинь, падло, не заважай людині. Давай, Чонкін, трави, не тушуйся.
– Та йдіть ви!.. – махнув рукою Чонкін.
Він образився, замовк і, ставши рачки, довго розправляв шинелю на вузькому просторі поміж Штиком і паном Калюжним. Його кликали, йому обіцяли більше не перебивати, його вмовляли, він не ламався, він просто мовчав, думав. Захищаючи свій пост, він не знав, що чинить щось особливе. А тепер з цікавості слухачів і навіть з їх недовіри зрозумів, що вчинив щось особливе і навіть по-своєму видатне, а от не вірять, і підтвердити нікому.
Люди у камері були різноликі. Один індивідуум, котрого звали чомусь Манюнею, сказав Чонкіну:
– За оце дезертирство тобі одразу вишку дадуть, розстріляють.
– Манюню! – гукнув до нього сходознавець Соломін (у Долговській тюрмі були люди найдивовижніших професій). – Киньте лякати людину.
– Та я не лякаю, – заперечив Манюня. – Я кажу: раз дезертирство, значить, вишка. Це якби він, скажімо, в самоволку пішов чи, припустімо, від ешелону відстав, ну, тоді, звичайно, можна було б обмежитися штрафною ротою, а коли дезертирство, та ще з опором владі, тут уже без вишки ніяк… – Манюня помовчав, подумав: – Ну, взагалі-то зараз розстріл гуманний. Раніш як було. Раніше тебе виводять у двір; відділення з гвинтівками, прокурор, лікар. Вирок читають, очі зав’язують, потім командують: «Відділення, готуйсь!» Жах! Тепер усе не так. Тепер гуманно. Повели тебе, скажімо, у лазню, а по дорозі – бац! – в потилицю, і все. Охо-хо! – позіхнув він. – Поспати, чи що…
Мешканці камери ще вертілися на нарах, перемовляючись про те, про се, жартуючи. Грузин Чеішвілі розповідав, як на волі жив одночасно з двома співачками. Інший голос оповідав довгий і нудний анекдот, вся сіль якого полягала в тому, що там діяли росіянин, єврей та циган.
– Коли мені буває важко, – сказав колишній професор марксизму-ленінізму Зіновій Борисович Цинубель, – я завжди читаю Леніна.
– Легшає? – запитав хтось.
– Даремно іронізуєте, – одізвався Цинубель. – Колись ви зрозумієте, що у Леніна є відповіді на всі питання.
– А ти за що сидиш, батя? – запитав Чонкін пана Калюжного.
– За дурню, – сказав Калюжний. – Ми з братом моїм, близнюком, на Чернігівщині жили, а брат був куркуль, кулак по-вашому. Дванадцять десятин землі мав, крупорушку, чотири коняки і шість корів. Годинник носив золотий на ланцюжкові і портсигар червоного золота. А коли, отож, розкуркулювать стали да й одняли усьо: і крупорушку, і коняк, і корів, і годинник, і портсигар, він пойняв, шо нада тікать. І мене тяг за собою. А я й кажу: а шо мені тікать, я ж не куркуль. Ти не куркуль, а дурень, він мені сказав напослідок. І правду