– Чиє? – здивовано запитав Чонкін.
– Ваше, – терпляче пояснив лейтенант і вмочив ручку в чорнило.
– Наше? – ще більше здивувався Чонкін. Він думав, можливо, самовпевнено, що його прізвище лейтенанту відоме.
– Ваше, – повторив лейтенант.
– Чонкіни ми, – скромно мовив Іван і позирнув на лейтенанта боязко – може, щось не так.
– Через «і» чи через «и»?
– Через «чи», – сказав Чонкін.
У кабінеті лейтенанта була цілком весела (не порівняти з камерою) обстановка. Потріскувало полум’я у високій круглій металевій грубці дореволюційного зразка, з написом у вигляді еліпса: «Железоделательный заводь Кайзерлаутерна». Хвилі тепла накочувались на Чонкіна, хилили до сну, і запитання лейтенанта здавалися зайвими і навіть, можливо, недоречними.
– Рік народження, освіта, національність, соціальне походження…
– Що, що? – перепитав Чонкін.
– Батьки ваші хто?
– Так же ж люди, – відповів він, не розуміючи суті запитання.
– Я розумію, що не корови. Чим займаються?
– У гробу лежать.
– Тобто померли?
Чонкін позирнув на лейтенанта здивовано: що він, дурний чи так прикидається?
– Невже живі? – сказав він і скорчив міну, що зображала крайню межу подиву.
– Чонкін! – підвищив голос лейтенант. – Припиніть блазнювати і відповідайте на запитання, які вам ставлять. Раз батьки померли, то так і треба сказати – померли.
– Отож… – начебто шукаючи підтримки, Чонкін озирнувся на грубку, далі на портрет Сталіна. – Аби ти питався, які вони, я б тобі сказав: мертві. А ти питаєш, чим займаються…
– Не ти, а ви, – поправив лейтенант.
– Ми-и? – перепитав Чонкін, заплутавшись до решти. – Ти про кого питаєш?
– Я кажу, Чонкін, що до слідчого, тим паче до старшого за званням, треба звертатися на «ви». Ти мене зрозумів?
– Зрозумів, – сказав Чонкін, утім, не дуже впевнено.
– Ну, гаразд, – мовив лейтенант. – Облишмо це. Перейдімо до іншого. Скажи мені, як ти опинився в селі Красне?
– Як опинився?
– Еге ж.
– У селі Красне?
– Ну, так, так, – повторив лейтенант дещо роздратовано. – Як ти опинився в селі Красне?
– Ніби ти не знаєш.
– Чонкін! – лейтенант грюкнув по столу кулаком.
– А шо Чонкін, шо Чонкін? – став гніватися й підслідний. – Нібито сам не знаєш, як солдат опиняється де-небудь. Старшина послав.
– Який старшина?
– Ха, який! – Чонкін розвів руками і знову глипнув на грубку, на Сталіна, на дівчинку, ніби закликаючи їх у свідки безмежної тупості лейтенанта. Не знає, який ще може бути старшина.
– Ну, оцей-о, – мовив він. – Ну, як його… Ну, Пєсков же.
– Отже,