Відразу неможливо й роздивитися всі іграшки на ній. Це щось казково блискуче, сяюче, незвичайно привабливе, що іскриться сріблом і злотом, спалахує червоними, зеленими, синіми, жовтими вогнями, побожним трепетом сповнює наші душі. Ми стоїмо, онімілі, нічого не чуючи й не бачачи, крім оцієї ялинки, яка, немов казкова царівна, прилетіла з-за глибоких морів та високих гір, з-за тридев’яти земель, прилетіла та й стала, чекаючи нас.
– Ну, знайомтеся ж, діти! – наче з-за рожевого туману, долинає до мене мамин голос.
Обережно зітхнувши, щоб не налякати казкове видовище, я відриваю зачаровані очі од ялинки і бачу перед собою хлопця мого віку в красивій матросочці з білим відкладним комірцем.
– Оце Юрась, Г анни Григорівни синок, – пояснює нам мама. – А це, Юрасю, Толя і Сергійко.
– Подайте один одному руки, – говорить Г анна Григорівна, що стоїть поруч у розкішній темно-вишневій сукні.
Та ми упираємося, наче бичиська, набусурмачено поглядаючи один на одного. Ноги мої немов приросли до підлоги, мені соромно й дуже незручно.
Дорослі ж тихенько підштовхують нас одне до одного, і врешті наші руки стикаються.
– Ось і гаразд. Тепер ми з вашою мамою підемо в кімнату, а ви залишайтесь біля ялинки. Приймай своїх гостей, Юрасику!
І дорослі пішли. Юрась стояв навпроти нас, закопиливши губу, широко розставивши ноги в коротеньких штаненятах, і уважно дивився на мене.
– Ви з села? – запитав він раптом.
– Атож звідки! – не досить привітно відповів я. Мені вже здавалося, що він насміхається з нас, селюків.
Ми знову замовкли.
– Це ваша ялинка? – запитав згодом Сергійко. Він уже дивиться не на Юрася, а на ялинку, і в очах його виграють всі оті святкові вогники, все срібло і злото.
– Це – моя ялинка, – поправив Юрась. – Це мама і папа для мене зробили.
«Папа»? Я ледве не пирснув від сміху, що він називав тата папою, наче хліб.
– Хочете, я вам її покажу.
Ще б не хотіти! Ми аж горіли бажанням підійти до неї ближче.
За якісь півгодини ми гралися навколо ялинки. Я вже добре роздивився ялинкові багаті прикраси, вони так і просилися до моїх рук.
Особливо причарували мене великі сріблясті пряники, що звисали на нижніх гілках майже до самої підлоги. Я просто-таки не міг відірвати очей, мені здавалося, що пряники ті мусять бути найсмачнішими в світі ласощами. Та попросити у Юрка я не наважувався, тим більше що він ревниво погримував на нас, як тільки ми підходили дуже близько до ялинки.
– Давайте у поїзда гратися, – запропонував згодом Юрко. – Я буду паровозом, а ви – вагонами.
Він став рачки, ми пристроїлися за ним, і поїзд рушив навколо ялинки. Юрко гудів і пихтів, наслідуючи паровоз, ми голосно цокотіли і незчулися, як в’їхали під саму ялинку. Перед моїм носом загойдався сріблястий пряник, і я вже не міг втриматися від спокуси: рука сама собою простяглася до нього, швидко зірвала