А ввечері занепокоєний дід Стратон гасав по селу, шукаючи качура. Повертаючись уже додому, він набрів на могилу, розрив її і знайшов «покійника». Про те, що говорив у той час дід, як лаяв і кляв нас, хай напише хтось сміливіший.
На другий день розгнівані батьки справляли нам «поминки».
Викручуючи нашмаганими задками, ми голосили так, що чув, мабуть, не тільки дід, а й померлий наглою смертю качур.
Отака моя доля
Сьогодні ми збираємося в гості.
Мама зодягла нам чисті штани та сорочки і наказала:
– Біжіть, дітки, погуляйте надворі, поки я зберуся.
І дітки побігли гуляти.
Ми знали, що оте мамине збирання триває досить-таки довго, тому не боялися забаритись.
Вибігши на вулицю, ми зупинилися, розглядаючи штани. Вірніше, не штани, а великі перламутрові ґудзики, що так і вигравали до сонця.
Аж ось із сусіднього двору, стрибаючи на одній нозі, вигулькнула Сонька. Подрана сукенка підскакувала на ній за кожним тим вистрибом, на плечах метлялися дві тоненькі, перев’язані синенькими стрічечками кіски.
Помітивши нас, Сонька враз перестала стрибати, а невеликі, розбишакуваті очі її так і вп’ялися в перламутрові ґудзики.
– А в нас штани чисті, ага! – випнув Сергійко пузце. – Ісолочки!
Сонька підійшла, простягнула руку, покрутила ґудзика на Сергієвих штанях.
– Ми в гості йдемо, – додав я.
– Я щодня в гості ходжу, – відповіла Сонька і підшморгнула, пересмикнувшись худеньким лицем.
– А в мене нові штани! – вів своє Сергійко. – А в тебе немає!
– Захочу, так сто буде! – заперечила Сонька, хоч очі її аж горіли від заздрощів. – Я через увесь двір на одній нозі прострибала!
– Пхі, через двір! Я по всій вулиці прострибаю!
– А я через всеньке село!
– А я через усі села!
– А я через усю землю!
Далі стрибати нікуди, і я, переможений, замовк. Сонька ж підстрибнула на одній нозі, показала нам язика і вигукнула:
– А в нас квочка на качиних яйцях сидить!
Тут нашим хвастощам настав кінець. Квочка на качиних яйцях? Це щось дуже цікаве.
– Бре!
– От і сидить! – не здавалася Сонька. – Хочете, покажу?
– Покажи!
Соньчине обличчя відразу стало хитре, як у лисиці:
– А дасте ґудзика?
– Його ж треба відривати. Штани ж упадуть. А нам у гості йти.
– А ми іншого пришиємо. У мене є… Дасте?
Спокуса побачити незвичайну квочку і жаль за ґудзиком недовго боролися в мені.
– Тільки спершу квочку покажи.
Ми потихеньку зайшли до клуні, де сиділа квочка. Сонячне проміння пробивалося сюди сліпучими смужками, і ми спершу нічого не бачили, крім яскравих стовпців, наповнених рухливим пилком.
– Он вона, – прошепотіла Сонька, показуючи в темний куток.
Відстовбурчивши крила, квочка сиділа у старому решеті непорушно, мов нежива.