Танок. Катя Сербінова

мене був ліс. Високий, зі старезними, довгими гілками, вкритими густою сосновою голкою. Ті самі голки хрустіли під моїми черевиками, коли я йшов у темряві бозна-куди. Навколо знову, як і вранці, пахло живицею, співали птахи… Дуже реалістичний ліс.

      Галявина – переді мною. Маленька темна галявина з кимось посередині. Він підходить до мене ближче, хрустячи гіллям, і я бачу, що це людина. Дівчина в масці ведмедя. Вона посміхається до мене, наче до друга, проте я не відповідаю. Мені не подобається цей ліс, ця маска… Те, що вона тримає мою долоню та тягне мене кудись у хащі. Куди?! Я, певно, німий, бо не можу цього запитати. У неї чорне волосся, заплетене в кіски, й зелено-червоно-блакитні шкарпетки. Тепер ми стоїмо на ще одній галявині – зовсім темній, а навколо нас танцюють якісь постаті. Їхні тіла гарно, ритмічно вигинаються, штовхають повітря навколо багатть… я хочу прокинутися, зараз, негайно!