Загалом я пробув у Єгипті тридцять п’ять днів, із яких лиш десять пішли на відвідини храмів. Решту часу провів у Західній пустелі, об’їхавши оази. Анітрохи не пожалкував. Сахара ховає у своєму лоні надзвичайні місця. Я дізнався про загадкові крейдяні скульптури Білої пустелі, бачив нашпиговану понурими конусоподібними пагорбами Чорну пустелю, гуляв у пальмових гаях, які захищають оази від всепоглинаючого піску, відвідав кришталево чисті озера Сіви і навіть забирався вглиб Великого піщаного моря – найбільшого скупчення піску на планеті Земля, таємниця походження якого донині не розкрита. У це важко повірити, проте жодна інша природна зона, навіть тропічні ліси, не може похвалитися більшою різноманітністю природних ландшафтів!
Найбільше запам’яталась курйозна пригода, що трапилася на межі Білої та Чорної пустель.
Біла пустеля всуціль укрита кремово-білим шаром крейди. На цьому білому «килимі» розташувалося скупчення крейдяних і вапнякових формацій, що нагадують не то печерні сталагміти, не то фігури фантастичних істот, котрі з невідомих причин затверділи і зрослися із землею. Якби не побував там, то нізащо не повірив би, що такі пейзажі існують на планеті Земля. Вчені досі сперечаються з приводу того, як сформувалися фігури Білої пустелі. Одні доводять, що крейда була там споконвіку, а загадкові формації утворилися завдяки частим піщаним бурям, які видували найбільш крихкі шари крейди. Інші стверджують, що плато на північ від оази Фарафра – це рештки древнього моря, оскільки крейдяні скелі нібито схожі на дно океану.
Поряд із Білою пустелею знаходиться її антипод – Чорна пустеля. У Білій, куди не глянь, погляд натикається лише на біле. Де-не-де між крейдяними колосами пробиваються «калюжі» жовтого піску. В Чорній – усе навпаки. Земля до обрію всіяна дрібним чорним камінням. Місцями камені формують конусоподібні пагорби, що надають краєвиду лячно-сюрреалістичного відтінку. Німець, із яким ми заприятелювали у Фарафрі і мандрували разом до Бахарійї, порівняв цю пустелю з Мордором, описаним у трилогії «Володар перснів».
…Ввечері 18 січня, на третій день перебування у пустелі, ми їхали на північ до оази Бахарійя. Було нас троє: я, німець і бедуїн-водій. Час пізній, сутінки помалу обволікали небо сірістю. Втомлений багатоденним перебуванням у пустелі, я куняв. Аж раптом очуняв від того, що водій ураз загальмував. Вискнули гальма, порснула з-під коліс курява, а я, не встигши зреагувати, ледь не гепнувся макітрою об лобове скло машини.
– Що за жарти? – репетую