– Але чому я? Є сестри старші за мене, та ж сестра Домініка.
– Ми з сестрою Домінікою говорили про тебе, і вона благословила мій вибір. Вона поможе тобі попервах.
– Але ж я… – Досифея затнулася. – Я шкутильгаю.
Ігуменя спробувала усміхнутися.
– Пророк наш Мойсей тоже не був бездоганний. Він криво говорив, так, що Господь дав йому на поміч брата Аарона. Так і тобі я даю сестру Домініку. А Митрополит Андрей вже не встає з крісла… Не за тіло треба думати, але за душу, а вона у тебе має міцну віру.
– Але… Чи справлюся я?
– З Божою допомогою ти справишся! – впевнено сказала ігуменя.
Вона замовкла, втупившись очима в стелю. Досифея стривожено подивилася на ігуменю.
– Поклич сестру Домініку, – попросила Емілія.
Це була їхня остання розмова. Через три дні ігуменя Емілія померла. На похорон знаної у Кам’янці настоятельки монастиря прийшло чи не все місто, принаймні його християнська частина.
Ігуменю Емілію поховали на місцевому цвинтарі на спеціально виділеній для черниць та ченців ділянці. Хоч жителі Кам’янки завжди доглядали за похованнями рідних, намагалися підтримувати на них порядок, саме на могилах черниць панував ідеальний порядок: кожне поховання було доглянуте з особливою старанністю.
Черниці повернулися до своїх щоденних справ. Ніщо не змінилося у їхньому житті, адже останній місяць вони також жили практично без ігумені, котра не покидала келії. Всі вже навіть подумали, що про них забули, аж всередині червня сестру Досифею викликали до митрополичих палат. Ніхто з черниць не підозрював, з чим пов’язаний цей виклик. Знала правду лише сестра Домініка, але й вона вирішила не спішити з висновками.
А сама Досифея з помітним хвилюванням сідала у купе потяга, який відправлявся до Львова. Вона лише один раз бачила Митрополита Андрея. Це сталося майже одразу по тому, як він повернувся на Галичину опісля декілька років відсутності, й після тримісячного ув’язнення у Познані – восени двадцять третього року. А після повернення Митрополит вирушив у поїздку Галичиною, щоб на власні очі побачити стан, у якому перебувала паства. Заїхав він і до Кам’янки. Звичайно, сестра Досифея була лише однією з багатьох, хто зустрічав Митрополита. Тепер же їй належало зустрітися з предстоятелем Української греко-католицької церкви особисто.
Досифея деякий час сиділа сама, місця біля неї залишалися незайнятими, й вона вже думала, що доведеться подорожувати самій. Зрештою, цим вона не переймалася. Досифея взяла в руки молитовник і розгорнула на потрібній сторінці. Вона так заглибилася у читання, що пропустила момент, коли потяг рушив. Майже одночасно з цим біля неї виникла нова людина. Досифея підвела очі й побачила Андрія Валька. Він також упізнав колишню перетинську сусідку.
Привітавшись, Андрій сів навпроти.
– От не сподівався, що буду їхати до Львова зі знайомою людиною, – промовив він. – Тим більше з тобою… Досифеє!
Відколи Ксеня Солтис залишила село й перебралася до монастиря,