Згадали, як бігали в їдальню, а також куховарку тітоньку Марійку. При цьому не одягалися навіть взимку не тільки тому, що бажали опинитися за столом першими, бо були завжди голодні. Просто не хотіли гаяти час на роздягання! Та й порції, накладені першим відвідувачам їдальні, здавалися великими! І добавку можна було попросити…
Згадали, як лежали в лазареті, а медсестра, яку називали «Тамаркою-санітаркою»[24], напувала їх риб’ячим жиром. Як кидалися і билися подушками, як у підсумку рвали їх, розсипаючи перо по всій спальні. А потім за це всіх карали, й винуватці два дні чистили на кухні картоплю та носили з найближчого колодязя воду. При цьому дуже замерзали, а куховарка тітонька Марійка, зглянувшись над ними, наливала гарячого молока і накладала по чашці густої наваристої підливи.
Як копали ставок і запускали туди риб’ячих мальків. А потім восени їли юшку і сушили, в’ялили, коптили рибу. І до чого весело було взимку кататися на льоду на саморобних ковзанах!..
А який в дитбудинку був стадіон!.. Справжнє футбольне поле, майданчик для волейболу, бігові доріжки. Пустир для спорудження того стадіону розчищали від каменюк і сміття всім дитбудинком. А гімнастичний інвентар (шведські драбини, трапеції, бруси), гойдалки та футбольні ворота принагідно привезли шефи.
Леонід Семенович згадав величезний яблуневий сад, в якому збиралося чимало яблук. Навесні під квітучими деревами він уперше поцілувався з Дашею… за що отримав перший ляпас! А потім складаним ножиком вирізьбив на яблуні сакраментальне:
Даша була старшою за нього на два роки, тому зустрічатися з «малоліткою» не хотіла нізащо. Він засмутився і втік на стайню, де тримали двох старих шкап: Княгиню і Матильду, а також сірого низькорослого жеребця Орлика. Юнак скаржився коневі на «зрадливу дівку», а той, уважно слухаючи його, презирливо пирхав.
А до чого дужим був Орлик!.. На ньому орали городи, возили воду, бідони з молоком, ящики з сиром, горщики зі сметаною й інші продукти. Жеребець слухняно підкорявся, виявляючи по-справжньому нестримний норов, тільки коли хтось намагався його осідлати. При цьому Орлик брикався, кусався, валився на землю, але залізти собі на спину не дозволяв нізащо!.. Втім, Леонідові одного разу таки вдалося проскакати на ньому по території дитбудинку з вітерцем – проте кінь жорстоко помстився, після скаженої скачки притиснувши ногу хлопця до паркану й ледь не роздробивши при цьому кістки.
Ох, Орлику… Що сталося з тобою потім, друже?..
Леонід Семенович зажурився. Він озирнувся і подивився на супутників. Усі вони старші від п’ятдесяти років, а всю дорогу тріщать без угаву, жартують, навіть дуркують, тицяють пальцями у шибки, захоплюючись зеленими пейзажами, що пролітали за вікнами. Ну чесне слово, як діти!..
А ось і вона – станція Борова Мотовилівка.
Тепер ці місця було не впізнати. Приїхали – і розгубилися, не могли відшукати свій дитбудинок!.. Вони тільки адресу