– М-м-м, он воно як… – тепер уже співчутливо промукав один з міліціонерів. Але другий кивнув на закриту «корочку»:
– І все ж таки?..
– Хло-о-опці-і-і… Та ви краще на його пачпорт погляньте, обрегочетесь! – ховаючи «корочку» у внутрішню кишеню теплої куртки, мовив «командир» і звернувся до Назара Амосовича: – Анумо ти, псих, покаж людям свій пачпорт!
При цих словах губи Дунця розтягнулися у гордовитій посмішці. Він запустив руку собі за пазуху, витягнув із внутрішньої кишені свого подертого пальтечка й передав міліціонерам нібито звичайного вигляду радянський паспорт – такий самий, як і у всіх. Та розкривши документ, правоохоронці мало не вронили його від несподіванки: адже на внутрішній сторінці обкладинки, насамперед, кидався в очі надрукований на газетному папері тризуб, грубо вирізаний по контуру «геральдичного» щита і за допомогою силікатного клею наліплений на сторінку поверх напису «Паспорт гражданина СССР». Ще парочка тризубів була аналогічним чином наліплена на деяких внутрішніх сторінках (зокрема, на сторінці останньої прописки), в інших місцях абревіатура «СССР» була ретельно заштрихована червоною ручкою, а згори написано розмашисто: «Україна».
– Це-е-е… Це що таке?!
Спантеличені міліціонери розгублено дивилися то на підло усміхнених здорованів, то на Дунця.
– Це я українізував свій паспорт! – гордовито випнувши груди, мовив Назар Амосович. – Щойно проголосили Незалежність України, як я взяв та й українізувався, не очікуючи ніяких вказівок.
– Але ж це документ! Хіба ж можна?.. – дивувалися міліціонери.
– Нехай усі бачать, що це паспорт УКРАЇНЦЯ!
Дунець спробував підвестися й виструнчитись, проте «командир» мовив до нього коротко й різко:
– Нумо сидіти, кому сказано!..
А потім знов звернувся до правоохоронців:
– Отже, як бачите, це наш клієнт, який повсякчасно збігає з психушки, що в Зарічанах. Добре, що ми його упіймали. Так що, хлопці…
– Ну, лади, переконали, – мовив один з міліціонерів, різко козирнув і резюмував: – Щасливої дороги! Й дивіться, не загубіть свого клієнта знов.
– Так, роботка у вас!.. Не позаздриш, – кивнув другий міліціонер. Потім озирнувся до вхідних дверей і дав відмашку рукою. Хлопець з місткою сумкою на плечі, якого здоровані зігнали з місця, з розчарованим виглядом вийшов на залізничну платформу…
Бабин Яр, Київ, 13 березня 1992 року
Їхня лабораторна кімната розташовувалася на самому горищі одного з інститутських корпусів, отож коли протягом зими на відповідній ділянці даху накопичувалося забагато снігу, який при потеплінні починав танути, то озброєний фанерною «двірницькою» лопатою Спартак, разом з іншими лаборантами та інженерами, ліз на горище розгрібати замети.
Вперше це сталося 3 роки тому – на початку березня 1989 року, майже одразу ж потому, як він, нарешті відпрацювавши трирічний термін молодим спеціалістом у Дослідному конструкторсько-технологічному бюро ІЕЗ ім. Патона, перейшов працювати у лабораторію