Свирид відсахнувся так, наче його вдарили в обличчя. Постояв, хитаючись, стискаючи важкі кулаки, а Олену наче прорвало: підступила до нього, безстрашна в гніві, кривилася схудлим дитячим обличчям, палила просякнутими ненавистю очима:
– Я зроду-віку тебе не любила!.. Ти мені завжди був бридкий, остогидлий!..
– Замовчи! – здавлено видушив із себе Свирид.
– Що – битимеш?.. – звузила палаючі очі Олена – Бий – хоч убий, а я тебе, осоружного, терпіти не можу!.. Не тебе я любила, а його люблю і любитиму, поки й світ у моїх очах!..
– Замовчи! – закричав Свирид, але Олена й не думала йому покоритися. Вона аж сп’яніла від власної сміливості і тепер поспішала сказати йому все, що носила досі на серці, ховала від нього в душі.
– Дивись сюди… От перед Богом святим клянуся, – перехрестилась урочисто Олена, – перед святою Матір’ю Божою – не ти мені чоловік, а Василь!..
З диким ревом метнувся до жінки Свирид, здушив її за шию, щосили вдарив у скроню – жінка впала, як підкошена.
Коли Оксен заскочив до комори, все було вже скінчено: на підлозі лежала мачуха, а над нею схилився Свирид, і конвульсивний дрож пробігав по його великому тілу.
Батька судили в Хоролівці – дали вісім років каторги. А невдовзі, вслід за Свиридом, поніс важкі кайдани і Василь: повернувшись з лікарні, він недовго носив невгамовану помсту. Вибрав ніч потемнішу та й пустив червоного півня під Івасютину стріху.
Згоріла хата, комора й сарай, решту вдалося врятувати: добре, що ніч була тиха. Оксен, не вагаючись, вказав на Василя, під час трусу в нього знайшли сірники, куплені в сільській крамничці якраз перед пожежею, сусідка бачила, як прокрадався тієї ночі молодий Ганжа до Івасют, – і пішов колишній наймит міряти безкінечну дорогу в Сибір, тим більше що дорога ота не така вже була незнайома його бунтівничому родові: багато літ тому топтав її дід разом з турбаївськими повстанцями…
Повернувся додому Свирид уже зовсім старим чоловіком: відпустив бороду, люті сибірські морози вибілили голову, тільки густі кошлаті брови нависали чорними острішками – ховали від людей глибоко посаджені очі. Іноді зведе Свирид оті брови, блисне понуро очима – якось недобре стає тому, хто зустрінеться поглядом.
Оксен виїхав зустрічати батька аж на станцію. Запріг у нову бричку пару ситих огирів, наказав дружині покласти на пружинне сидіння витканий килим – їхав, як до весільного батька, хотів показати татові, шо не марнував він отут оці вісім років: хоч як тяжко було йому спершу самому, а він не розгубився, не опустив руки і тепер не якимось там попихачем – хазяїном їде на зустріч!
Зустрілися, наче чужі, – Оксенова збентежена радість відразу ж розбилась об холодні вуста, похмурий вид батька. Свирид, здавалося, більше пильнував за тим, щоб не вкрали в натовпі важку, ковану залізом скриньку, аніж розглядав свого сина, і, коли Оксен простягнув був за поклажею руку, батько якось підозріло бликнув на нього, коротко буркнув:
– Я сам.
Побачивши бричку й коней,